Надія Павлівна Гуменюк - Енна. Дорога до себе

і тренувати. Цим він і займається. Але навіть тато не може натренувати мій мозок так, щоб він краще розумів геометрію.

Ні, він таки злиться, навіть дуже — он вилиці аж ходором ходять і вуха палахкотять. Але ж я не винна в тому, що зі мною сталося, — такого вже давненько не було. Не винна! Просто я страшенно не хотіла складати ці іспити, і в мене після безсонної ночі паморочилася голова, і мені було дуже душно в закритому кримпленовому чеському костюмі. Геть обезсилена і знічена, схожа на рибину, викинуту на сушу, сиджу за спиною в тата і мрію тільки про одне: швидше доїхати додому, прийняти душ і лягти в ліжко. Що буде далі — мені наразі байдуже.

Наступного дня почуваюся краще. Тато вже на роботі. Ввечері він виголошує свій вердикт: у медичні інститути в першу чергу зараховують тих, хто має стаж роботи в лікарні, неважливо який, аби стаж, а бажано дворічний, тому вже з наступного місяця я піду працювати санітаркою. Так-так, звичайною санітаркою. От пошурую шваброю палати та повиношу судна з-під лежачих, тоді й зрозумію, чим відрізняється людина з вищою медичною освітою від людини без неї. А наступного року знову поїдемо вступати. Звісно ж, туди само. Нічого страшного: дехто по сім разів вступає, але добивається свого, фармацевт — професія дуже престижна, дуже. Якби я закінчила школу із золотою медаллю, все було б значно простіше, але я не дотягла до медалі, тож тепер буду драїти підлогу.

Сам він також не зразу став лікарем. Після школи два роки працював у трупарні. Так-так, у трупарні. Носити трупи і допомагати патологоанатому копирсатися в них — це навіть не підлогу драїти. Але якщо дуже хочеться чогось досягти… Якщо я думаю, що третього року він урешті став студентом медінституту, то дуже помиляюся. Ха-ха… Вступив у медичне училище і працював у другу зміну медбратом у психлікарні. Саме у психлікарні йому дали направлення, і саме після цієї роботи він вирішив стати не хірургом, а психіатром. Із «червоним» дипломом медучилища та з трудовим стажем вступити було легше. Сильна і цілеспрямована особистість рано чи пізно досягає своєї мети. Головне, щоб така мета була.

Тато — сильна особистість, дуже сильна. Тільки подумати, як він добивався свого і таки добився — став тим, ким хотів. Але я не маю на меті стати фармацевтом. Однак маю мрію. Та про неї я говорити не можу. Тож мовчу і з провинним виглядом слухаю. Так і повинна поводитися вихована, чемна, слухняна донька.

Цього ж дня тато вирушає у відрядження — якась неприємна історія в Соснівському дитячому будинку, щось пов’язане з психозом чи з суїцидом, чи з тим і тим одночасно. Тепер кілька днів у притулку працюватиме спеціальна комісія, до якої входить і тато. Він бурчить: у тому дитбудинку вічно якісь проблеми, бо там всі психічно неврівноважені, кожні дев’ять із десяти вихованців — неврастеніки. Специфіка закладу. Але така вже в нього робота.

Бажаю йому удачі, а сама вже за годину шпацирую до педагогічного інституту. Це рішення не спонтанне, воно визрівало давно, а остаточно прийшло до мене дорогою зі Львова. Тільки тепер його доведеться скорегувати — буду вступати не на стаціонар, а на заочну форму навчання. Може, це й на краще, бо таким чином я і татів вердикт виконаю, і від своєї мрії не відмовлюся.

Поспішаю — сьогодні останній день прийому документів, а за два дні починаються іспити. Мені й готуватися до них не треба. Мова, література, історія — це для мене, як склянку води випити. Коли б мене розбудили посеред ночі і сказали, що зараз розпочинається котрийсь із цих екзаменів, я хіба попросила б хвилин десять, щоб одягнутися.

На усному іспиті з літератури декан, ще не старий чоловік, але вже з абсолютно сивим, густим і довгим, схожим на лев’ячу гриву волоссям буквально засипає мене запитаннями. Чомусь його цікавить, що я знаю поза програмою. А тоді питає востаннє: чому я з такими знаннями вступаю на заочну форму?

— Ти ж у нас червоною стипендіаткою могла б стати. Такий твір на вільну тему написала, що ми всією кафедрою вголос читали. Це прецедент, не пам’ятаю, щоб так читали роботу абітурієнта, а я тут уже майже тридцять років працюю. І вірші гарні. Сподіваюся, з нашого інститутського гнізда ще одна справжня поетична пташка випурхне.

Не знаю, скільки тих пташечок уже вилетіло з цього гнізда. Але він, Олександр Ремез, — одна з них, його книжки я читала ще у школі. Певно, він відчув у мені суголосну душу, тому й зацікавився. Мені приємно. І Романові я вдячна, що дотримав слова і надрукував вірші ще до мого випускного — сказав, що це подарунок від редакції. Але що з того? Кажу, що на стаціонар не можу йти через складні сімейні обставини.

— І наскільки ж вони складні? — допитується Олександр Танасович.

Не знаю, що відповісти. Знизую плечима і мовчу.

— Обставини мають тенденцію до змін. Щось зміниться — кажи, переведемо із заочного, — запевняє декан.

Якщо і зміниться, то не на краще. Аж серце спиняється, коли думаю, що скаже тато, як дізнається. Намагатимусь якомога довше тримати свій вступ у таємниці. Хоча чого йому сердитися? Я ж не відмовляюся працювати санітаркою — буду шурувати шваброю підлогу, мити вікна і столи, виносити судна, годувати лежачих, робитиму все, що треба. Впораюся. Усе інше — після роботи. А далі… Втім, який сенс загадувати? Доживемо до наступного літа — побачимо.

Упаси вас Бог такой заботы…

Іспити закінчуються разом зі спекою. Надворі гроза та неймовірна злива, ніби небо враз розверзлося. Мені