Гнат Мартинович Хоткевич - Життєві аналогії

нього, брат, значок за лацканом. Як одворотить і покаже, хто б ти не був — ти вже арештований. Грах — грах, князь — князь, усьо одно. Таку вже власть їм дадено.

— Значить, і нашого може арештувати?

— А чого ж ні? З полним удовольствіем.

— Невелика цяця.

— От було б добре! Хоч би на місяць посадити сукиного сина. Ато ж прямо жить не дає.

— А де ж його шукать, того члена?

— Хто й зна...

— Сначала вопчество треба знайти.

— Обратно ж, і вопчество шукать хто й зна де.

— Може його й зовсім нема, один толькі розговор?

— І то могло бить.

— А пошукать треба.

— Треба, що й говорить.

На тім бесіда закінчилася. Але думка про «вопчество» не вмерла. Хтось десь ходив, хтось когось питав, і в результаті Правління товариства відрядило одного зі своїх членів перевірити, чи справді є на лице особливе мучительство.

Член Правління, молодий, елегантно одягнений чоловік, ледве знайшов будинок і помешкання. Зайшовши до кімнати, представився, показав документи, пояснив де-які пункти статуту й попросив позволения сісти.

«Він» вів себе теж чемно й стримано, зовсім не так, як з городовим. Говорив більш-мечш так:

— Мені, право, неловко, що вас потурбували ради таких дурниць. Річ у тім, що в мене з обивателями цього будинку здавна йде ворожнеча. Сказати просто, вони не хотіли, аби я забрав се нужденне помешкання, в якім маю честь приймати оце вас. А я вліз, насильно вліз, бо мені нікуди було діватися. От з того часу вони мене й ненавидять. Виливають цю ненависть, як тільки можуть. Вікна мені б'ють, кидають у хату вонючі препарати, а оце, бач, вигадали ще один спосіб — психологічний. Запевняю вас, що це все неправда, що вам про мене наговорено. А на доказ — от: Нера!

Псиця вибігла з кутка і, лащучися з усією собачою відданістю, сама демонструвала повну гармонію у своїм відношенні до хазяїна. А він тріпав її по спині й говорив:

— Бачите? Я міг би говорити що угодно, і ви б не знали кому вірити — чи мені, чи тим, хто мене чернив перед вами. Але от вам доказ. Безмовний, без слів і запевнень, але доказ рішучий і неомильний. Сама «мучениця» вам доказує, що все наговорене вам про мене, вибачте за грубе слово — брехня. Преці ж ви бачили б ненависть, злобу, або в усякім разі страх, звичайний страх перед мучителем,— і от що ви замісць того бачите. Нерочка... Нера...

А Нера не знала, куди діватися від щастя. І стрибала, і лизала руку, і тихо щасливо підвизкувала!

Докази були занадто очевидні, і членові «вопчества» нічого більше не зоставалося, як попросити вибачення й скромно віддалитися.

А по відході в кімнаті можна було бачити таку картину. З перекошеним від злоби лицем «він» поволі простягав руку до гарапника, а Нера, вся завмерши від передчуття катувань, притулилася до підлоги, й повзла, повзла до його ніг. І знову чули сусіди свист гарапника й тихе скавуління мученої животини.

А потім, і то дуже скоро, все це нараз перемінилося. І то от з якого випадку.

Надходила весна. Прийшов один такий день, що вдарив дощик, звіяли теплі вітри, і крига на річці зразу якось обм'якла; потратилися сили, що в'язали всі ті маси в одне ціле.

Вночі піднялася справжня буря з дощем, і кригу на річці почало ламати. Свист вітру, рев води, що виривалася на волю, шум дощу, а до того всього гарматні вибухи криги, що ламалася величезними скибами, — все те творило страшну музику стихій. В таку ніч мало хто виходив із хати, не то що намагатися перейти річку.

А отже був один такий чудило, що пішов. Се був «він». Засидівся з приятелями, був під доброю мухою, а в такім стані море й то по коліна, а наша річка й поготів, хоч, властиво, наша річка тільки що не дуже велика, а глибока й зрадлива.

На березі не було ні душі, коли «він» зробив перший крок на піскувату кригу. Не пройшов і десяти кроків, як сталася перша пригода: кригу, по якій він ішов, відірвало від берега. Він не зразу помітив свою біду, а коли помітив — було вже пізно: між кригою й берегом взялася широка полоса води.

Це одразу викинуло йому хміль з голови. Нерви напружилися, мозок почав гарячково працювати, але безпорадність становища була очевидною.

Кригу, на якій він стояв, зачепила друга, і обидві вони почали вертітися на воді. Це віддаляло «його» ще більше від берега. То була надія, що може вдасться приблизитися до суші й чи перескочити, чи кинутися вплав, а добитися твердої землі, — тепер надії тієї не було. Та й взагалі кидатися вплав було небезпечно: не тільки з огляду на те, що в намоклій одежі можна було піти на дно, а головним чином, тому, що більші й менші шматки криги що-хвилини пробігали по воді, і яка-небудь з них могла свобідно вдарити по голові.

Становище було критичне. Даремне «він» оглядався, шукав виходу, — його не було. За хвилину небезпека збільшилася вдвоє: крига, на якій «він» стояв, переломилася надвоє, і тепер ці два шматки крутилися окремо. Той, на якому «він» стояв,