Петро Михайлович Лущик - Ратники князя Лева

— Він говорив про те, що ми зможемо вистояти тільки тоді, коли будемо разом. А для цього має бути лише один король.

— Чому не ти? Батьківський титул вищий, аніж у Лева.

— Лев — найстарший серед усіх нас. Після смерті Шварна він править найбільшими землями.

— Але ж ти син короля Русі!

— Батько нагадав, що у мене немає сина, лише Ізяслава. Рано чи пізно питання щодо наступника виникне обов’язково, і ним напевне стане або той-таки Лев, або ж його син Юрій.

— Тож нехай — рано чи пізно, як ти кажеш, — це питання і виникає! — запропонувала жінка.

— І ще одне. — Володимир уважно подивився на Ольгу. — Лев зустрічався з ханом Ногаєм.

— Навіщо? — здивувалася жінка.

— Він уклав з монголом угоду. Ногай забрав у Лева Бакоту і найближчі міста.

— Дивна угода. А яка тоді вигода Лева? Що він отримав взамін?

— Ногай не чіпатиме усі землі, на яких править Лев, і дозволив братові відбудувати зруйновані Бурундаєм міські мури.

— Навіщо це Ногаю? Для нього я не бачу вигоди, — призналася Ольга.

— На перший погляд, це так, — згодився Володимир. — Але батько повідомив мені, що Ногай, хоч він і хвалиться, що є потомком Чингісхана, насправді має таку далеку спорідненість, що йому ніколи не бути великим ханом. А хочеться! Тому він не хоче мати з нашого боку навіть натяку на небезпеку. Усі свої сили він спрямує на відвоювання трону в Сараю. А поки що — до певного часу — Ногай виконуватиме накази великого хана. Але за домовленістю: можливі набіги не торкнуться земель Лева.

— Тобто якщо ми не підкоримось твоєму братові... — почала Ольга, а Володимир закінчив:

— Ми відчуємо на собі всі наслідки монгольської навали...

Ольга задумалась.

— Він давно це вирішив?

— Ногай?

— Лев.

— Судячи з тих подій, що нам довелося пережити останнім часом, — вже буде рік.

— То, може, і смерті Воїшелка і Шварна також вкладалися у ці плани?

— А смерть батька? — засумнівався Володимир. — Не думаю, що смерть Воїшелка щось дала Леву. Він був і залишається байдужий до литовських справ. А Шварно, якби був живий, на собі відчув би наслідки монгольських набігів і сам би віддався під опіку Лева. Ні, Лев непричетний до цих смертей. Просто так збіглося.

— Що ти вирішив? — запитала Ольга.

— Я виконаю останню волю батька, — відповів Володимир. — Його рішення — єдино правильне у цій ситуації. Лев дійсно зможе зробити державу великою.

— А ми?

— А я залишуся князем луцьким, ти — жоною князя, і все буде так, як і раніше.

Звістка про те, що усього через місяць після першого похорону короля віддав Богові душу ще один Романович, заскочила місцевих князьків зненацька. Зрозумівши, що ніякої сенсації чи несподіванки похорон короля не принесе, західні князі проігнорували цю подію, приїхав лише Болеслав Сором’язливий. Зате у столицю прибуло багато Володимировичів[23], принаймні тих, які не перебували у ворожнечі з Васильком Романовичем і одне з одним.

Тіло короля лежало у соборі Успіння Богородиці, і біля нього постійно правилася служба. Похорон Василька перевершив своєю пишністю все бачене раніше. Навіть Данила поховали скромніше. Володимир же не пошкодував грошей.

Поховали Василька Романовича лише на п’ятий день. Довелося чекати Лева Даниловича — на час смерті дядька він був у Перемишлі, де вирішував питання відновлення мурів, вірніше, їх будівництва. Лев вирішив не просто відновити розвалене, але зробити мури кам’яними. Адже, як слушно припустив Лев, мови про матеріал не було.

Саме тому він прибув до Володимира у день похорону. Цього разу поруч з ним була Констанція. Багато родичів бачили дочку Бели IV вперше і майже всі — після тривалої перерви. Констанція не втратила своєї суворої краси, котра раніше так лякала багатьох.

Тіло Василька упокоїлося біля могили улюбленої жони Добрави. Після цього все місто поминало короля — син Володимир не поскупився на гроші. А князі зібралися в палаці.

Серед князів панувала атмосфера невизначеності і підозр. Перед тим як сісти за спільну трапезу, Володимир запросив усіх у тронну залу.

Він обвів поглядом присутніх. Те, що збирався зараз сказати (Володимир знав), декому не сподобається. Він був майже впевнений, що князь Семен Турівський точно не зрадіє почутому. І намісник князя Ярослава Ярославича, бундючний Брячеслав, поставлений замість себе у Києві, залишиться невдоволений. Зате князь Юрій Пінський, котрого його ж підлеглі називають сумирним і правдивим, визнає волю померлого Божою волею і прийме це так, як приймає всі події й новини. А за Мстислава Володимир був спокійний. Молодший брат Лева ніколи не прагнув лідерства. Тут він у дечому повторював дії того ж таки Василька і Данила.

Польський король Болеслав V сидів окремо від усіх, але не менш уважно споглядав те, що відбувається. Звичайно, багато з присутніх не могли назвати його своїм другом, а до інших він сам мав