Володимир Броніславович Бєлінський - Україна-Русь. Книга друга. Князі Галицькі-Острозькі

«До первопрестольного всеосвященнішого Патріарха Константинополя, Вселенського Собору, уклін і биття чолом багато разів від сина твого Короля Казимира землі Ляхії й… Русі, і Князів Русі, які в Християнську Віру вірують, і від Бояр Русі чолом б’ємо поклони… Від віків вічних Галич славився у всіх країнах Митрополією й був престолом Митрополитів споконвіку. Перший Митрополит нашого благочестя був Нифон, другий — Митрополит Петро, третій — Митрополит Гавриїл, четвертий — Митрополит Феодор. Усі вони були на престолі Галича…» [48, с. 148].

Я не думаю, що польський король в листі до Константинопольського Патріарха називав вигадані імена митрополитів Руської землі. Тому маємо цілком достовірне джерело з цього питання.

Що цікаво: саме митрополит Петро із цієї четвірки був учасником 13-го Вселенського церковного Собору, який відбувся 1245 року в Ліоні.

Дотримуючись промосковського трактування історичних подій, українські історики кивають на Петра Ратенського, мовляв, то він міг бути на тому Соборі. Забуваючи, що Петро Ратенський помер 1326-го. Пов’яжіть, будь ласка, 1245-ий із 1326 роком і переконайтеся у московській брехні.

За тими ж «общероссийскими летописями», 1358 року в Києві був незалежний від Москви митрополит Роман. Тому Московського митрополита Алексія й заарештував князь Ольгерд, як самозванця та авантюриста, коли той прибув до Києва.

А ось що констатує Велика Радянська Енциклопедія (третє видання), 12 том: «Киприан… Митрополит… По национальности болгарин. В 1375 Константинопольский патриарх назначил К(иприана) митрополитом Киевским и Литовским» [25, т. 12, с. 154].

Ми пам’ятаємо, що Київський митрополит Кипріан у 1378 році, за вказівкою Константинопольського Патріарха, навідався до Москви, де за протистояння відлучив від церкви московського князя, так званого Дмитрія Донського — він же хан Сарихозя, та піддав його анафемі. Повернувшись у 1380 році до Києва, він до 1392-го правив особисто Київською митрополією. Не будемо переповідати далі його службу Богові.

Та повернімося до дій Великого Литовсько-Руського князя Вітовта після Грюнвальдської битви.

Митрополит Кипріан помер 1406 року, восени. У1409 році Едігей повністю спалив Москву. Московське князівство до 1433 року, практично, перестало існувати.

Під тиском руських князів, насамперед князя Федора Галицького (Острозького) та його сина Василя Красного, князь Вітовт запропонував Патріархові висвятити на кафедру Київського та Галицького митрополита брата Кипріана — богослова Григорія Цамблака, який прибув разом із Кипріаном і служив у Київській митрополії. Зараз важко говорити, чи Константинополь був проти Цамблака. Не забуваймо, уже в ті роки Візантійська імперія перебувала на межі знищення Османами. Тому, коли Константинополь відмовив, перш за все князям Русі, висвятити Григорія Цамблака на кафедру Київського митрополита, ухвалили рішення зібрати з’їзд єпископів руських земель.

«Григорія Цамблака висвятили у митрополити без санкції патріарха, собором місцевих єпископів, який відбувся у Новогрудку (1415 р.). У процедурі висвячення взяли участь архиєпископ полоцький та єпископи смоленський, чернігівський, луцький, володимирський, перемишльський, холмський і туровський» [44, с. 270].

Як бачимо, на Русі з давніх-давен існувала незалежна від Московії митрополія-мати. Тільки від неї могла започаткуватися Московська митрополія, а не навпаки.

Змінити ж місце дислокації вона могла тільки разом із володарем (князем) Київської землі. А в Москві, яка постала з дозволу хана Золотої Орди Менгу-Тимура 1272 року, володар (князь) Київської землі ніколи не сидів і не міг сидіти, бо вона до 1480-го входила до складу Золотої Орди. А після 1700 року в Москві могли сидіти загарбники Київської землі, але аж ніяк не володарі. Ці аксіоми завжди слід пам’ятати.

Одночасно нам вбивають у голови, що висвячення митрополита Цамблака відбувалося з почину литовського князя Вітовта. Звичайно, прихід Григорія Цамблака на митрополичу кафедру відбувся, насамперед, з ініціативи руських князів та ієрархів. І, перш за все, завдяки діям Великого Руського князя Федора Галицького (Острозького).

Руські князі та ієрархи добре розуміли, що Констанцький Собор змушений буде ухвалювати рішення щодо православної церкви у Великому Литовсько-Руському князівстві. Тому й готувалися до захисту й відсічі в разі негативних висновків.

Не досягши успіху в одних закидах, Тевтонський орден зі своїми прихильниками вдався до фундаментальних звинувачень. Польщі дорікнули зрадою християнського світу і зажадали від короля Ягайла пояснень. А Велике Литовське-Руське князівство звинуватили у підтримці схизматів та сарацинів і поширенні тієї смути серед християн, тобто серед католиків. І теж зажадали пояснень від Вітовта. Послухаємо:

«…На соборі у Констанці (в) записаному звинуваченні Тевтонського ордену полякам сказано, що ті навчили язичників (тобто військо ВКЛ) християнського військового мистецтва, і, завдячуючи їм, язичники мають сучасні пластинчаті лати, забезпечені великими військовими кіньми, а їхні клини («Spitczen») ні в чому не поступаються християнським клинам. «Оскільки невірні, про яких тут говоримо, тепер скрізь з’являються з пластинчастими латами, з кіньми та іншою військовою зброєю озброєні, також ми досвідчилися, що у походах та на урочистих показах (їхні клини) не менші і не менше прикрашені, ніж клини християнських військ, і вони тепер щоденними виправами у християнській школі навчилися військового мистецтва, яким пізніше могли б перемогти християн» [83, с. 94–95].

Як бачимо, звинувачення були надзвичайно серйозними як проти Польщі, так і проти Литви. Нас, русичів, тевтонці та їхні прихильники на Констанцькому Соборі за християн не сприймали взагалі: невірні та й усе.

Якщо Польща, як ми раніше писали, мала свою офіційну делегацію ще з початку роботи на чолі з ректором Краківського університету Павлом Володимиром, то литовську делегацію запросили дати пояснення наприкінці роботи Собору, хоча вона брала участь із самого початку. Однак згадана делегація відмежовувалася від тих «злочинів». Тому Вітовту довелося відповідати на всі звинувачення через своїх представників. Офіційними доповідачами від Литви на Констанцькому Соборі були:

1. Митрополит Київський Григорій Цамблак — з церковних питань.

2. Князь Свидригайло — молодший брат польського короля Ягайла — з питання зради поляків (Ягайла).