Міхаель Енде - Джим Ґудзик і машиніст Лукас

бажання і я можу його виконати? Будь ласка, скажіть! Але тільки хай це буде ваше найзаповітніше бажання!

– Його ви не зможете виконати, ваша величносте, – відповів Лукас та повільно похитав головою. – Більше за все мені хочеться повернутися з Джимом та Еммою назад в Усландію. Але ж ви знаєте, чому ми звідти поїхали. Острів замалий для всіх нас. Мало статися диво, аби моє бажання збулося. Зате в мене є інше прохання, ваша величносте. Дозвольте мені прокласти в Мигдалії залізницю. Вона стане у пригоді і вам, і вашим підданим, а моя мила старенька Емма нарешті зможе увійти до своєї колії.

– Мій вельмишановний друже, – відповів цар, і очі в нього засяяли, – дякую вам за те, що ви хочете залишитись у нас. Тим самим ви доставили мені велику радість. Я тут-таки розпоряджуся, аби для вас побудували найгарнішу та найдовшу залізницю із найпишнішими вокзалами, яку колись бачив світ. Сподіваюся, це хоч якось допоможе поступово забути ваш улюблений рідний острів.

– Велике спасибі,– сказав Лукас. – Ви дуже добрі, ваша величносте.

Цієї миті на терасу ввійшов Пінг Понг і, віддавши глибокий уклін, пропищав:

– Ваша царська величносте, корабель для дітей стоїть у гавані. Сьогодні ввечері перед заходом сонця він готовий для відплиття в океан.

– Чудово, – відповів цар та кивнув Пінг Понгові,– ти насправді виключно старанний головбонза.

Лукас підвівся.

– Я гадаю, для початку ми все обговорили, ваша величносте. Якщо ви не заперечуєте, піду посплю. Я смертельно втомився.

Цар побажав йому приємного відпочинку, і Лукас пішов до кімнати з двоповерховим ліжком під балдахіном. Джим, що не помітив відсутності друга, рівно та глибоко дихав уві сні. Лукас розтягся на нижньому ліжку і, вже запинаючи, подумав: "А що скаже Джим, якщо ми залишимося тут та не поїдемо до Усландії? Раптом він захоче повернутися додому і кине нас із Еммою? Уж я-то його зрозумію".

Лукас глибоко зітхнув і потім теж заснув.

Глава двадцять п'ята, у якій пані Мальцан прощається, а з Усландії приходить лист

Було близько опівдня, коли Джима та Лукаса розбудив сильний стукіт у двері.

– Відчиніть! Відчиніть! Важливі новини! – почули вони писклявий голосок.

– Це Пінг Понг, – сказав Джим і, спустившись з другого поверху, відчинив двері.

До кімнати кулею влетів крихітний головбонза і, ледь перевівши дихання, защебетав:

– Вибачте, шляхетні друзі, що я так несподівано порушив ваш спокій, проте мені необхідно передати вам привітання від дракониці та щоб ви були такі люб'язні негайно піти до неї, справа невідкладна.

– Отакої! – пробурчав ледь невдоволений Лукас. – Що це означає? Вона повинна мати терпіння!

– Вона сказала, – забелькотів Пінг Понг, – що їй треба попрощатися з вами, але спочатку ще дещо вам повідомити.

– Попрощатися? – спантеличено перепитав Лукас. – Що це на неї найшло?

– Як на мене, це серйозно, – сказав Пінг Понг із стурбованою міною. – Таке враження, що вона… що вона…

– Що вона що? – почав допитуватися Лукас. – Доказуй до кінця.

– Точно не знаю, – вичавив із себе маленький головбонза, – я гадаю, що вона помирає.

– Помирає? – вигукнув Лукас та обмінявся із Джимом ошелешеними поглядами. У них такого у в думках не було!

– Отакої!

Вони похапцем сунули ноги до чобіт та поспішили услід за Пінг Понгом до палацового саду. Драконицю вони знайшли у великому напівзанедбаному павільйоні, якій раніше слугував вольєром для царських білих слонів. Вона лежала за товстою решіткою, схиливши голову на лапи та заплющивши очі, ніби уві сні.

Пінг Понг завбачливо тримався позаду, коли друзі підійшли до самої решітки.

– То що трапилося? – запитав Лукас. Його голос мимоволі пролунав дружелюбніше, ніж йому хотілося.

Дракониця не відповідала, не рухалася, замість цього сталося дещо цілком дивне. Ніби всім її величезним тілом від гострої пики до кінчика хвоста пробігло золоте сяяння.

– Бачив? – прошепотів Лукас, і Джим так само тихо відповів:

– Так, але що з нею таке?

Тепер дракониця повільно розплющила свої маленькі очки, у яких не було колишнього злобного блиску, вони виглядали тепер просто дуже-дуже стомленими.

– Дякую, що прийшли, – слабко пробурмотіла вона. – Вибачте, але я не можу говорити гучніше. І так жахливо втомилася, так жахливо втомилася…

– Чуєш, вона взагалі більше не ричить та не пищить, – прошепотів Джим.

Лукас кивнув. Потім він гучно сказав:

– Скажіть, пані Мальцан, адже ви не помрете?

– Ні,– відповіла дракониця, і на мить ніби посмішка промайнула на її огидній фізіономії.– Зі мною все гаразд, не хвилюйтеся. Я попросила покликати вас, аби подякувати…

– Та за що? – запитав Лукас, спантеличений не менше, ніж Джим, у якого очі знову