Валерій Олександрович Шевчук - П’ятий номер

груди тої сірості. Вдарив барабан, мідна мелодія знялася високо-високо, щоб полого й плавно спуститися на голови процесії чорних людей з парасольками, котрих викликала на цю вулицю його уява і котрі йдуть, спустивши голови за чорномережним катафалком. Він долучився до хвоста тієї процесії, вже й сам пішов у ритмі, який задавали мідяні горлянки, але котрий народився в найпотаємніших закамарках його духу. Тримав під пахвою парасолю і був у тому-таки костюмі, який фактично вважав за свій: брунатне шкіряне пальто, капелюх і хромові лискучі чоботи. Капелюха зараз тримав під пахвою, як і всі учасники цієї викликаної його уявою процесії. Ступав по бруківці в один крок із цим тлумом, знав-бо, хто вони всі оті чорні. Звів голову і повільно роздивлявся: знайомі спини й профілі: Степан, Валька, Коростячка, похмурий чолов’яга, його жінка, дочка, зять і діти, жінка Степанова, Лебедиха – всі вони йшли, як і тоді, коли помер старий Ювпак. Але зараз не за батьковою труною вони йшли: був там інший профіль та інша личина. Горбатий усміхнувся краєчком вуст. «Ти завжди влазиш мені в думки, – сказав він голосним шепотом, аж обернулися до нього кілька перехожих, яких він, однак, не завважив, – ти міг завжди купити те, чого тобі хотілося, але тебе нема, а я є!»

Солодка мука похорону вже до решти заволоділа його єством. На вулиці матово блищали калюжі, учасники процесії обходили їх, боячись забруднити своє надмір блискуче взуття. Він теж обходив калюжі, йому скотилася на щоку блискуча сльоза і застигла, наче замерзла.

Вітер ставав холодніший. Дув так само в обличчя, хоч вони вже завернули на іншу вулицю: тіло його покрилося буберцями. Він став навшпиньки, на хвилю спинившись, щоб таки подивитися на того, кого вони везли в катафалку. Коні саме завертали, і він прикипів очима до непорушного профілю барона Шодуара. Сльоза, що скапнула йому на щоку, пропекла шкіру – він і заплакав найбільше цією другою сльозою.

Вони вже йшли Старовільською, повз будинки з однаковими ганками й однаковими віконницями, що надійно присліплювали вікна. На хіднику спинився здивований кіт, витяг насторожено голову, але тільки дорівнявся до нього катафалк, як злякано дременув у підворіття.

Горбатий звів голову: вулицю, на якій ніколи не росло ані деревця, було засаджено цього разу вербою, що сумно спускала довге, як волосся, гілля. Створена його уявою процесія впливала між створене його уявою вербове царство, наче в зелену повінь. Вітер хитав вербовим пруттям, закидаючи його на голови чорним людям.

– Я все-таки кращий за тебе, – знову сказав Горбатий до того мертвяка на катафалку, – хоч ти мав усе, а я нічого. Я кращий за тебе, бо я є. А раз я є, буде в мене усе, що я тільки захочу.

Вітер навівав на нього вербове волосся, і все в ньому ціпеніло від туги й солодкого болю.

Процесія звернула на Рудинську, і люди розвернулися, наче дерев’яні ляльки. Саме на цій вулиці вперше оселився старий Ювпак, на подвір’ї, зарослім шпоришем, любила сідати мати й вигріватися на сонці, тоді як все її численне воїнство, наче жуки, розприскувалися по всіх кутках: один тяг додому знайдену чи вкрадену дошку, другий кинутий кимось шматок хліба, а третій повну пазуху недозрілих яблук та груш. Мати приймала всі оті приноси, сидячи серед того двору, як данину, дрова відкидала до літньої печі, хліб відразу скришувала курям, кличучи їх високим голосним покриком, – зліталися вони зусібіч, як і її діти, а яблука та груші висипала собі в поділ. Тоді приходив четвертий і п’ятий з їхнього немалого сімейства, четвертий тяг поцупленого гарбуза, а п’ятий повертався забрьоханий з голови до п’ят – в одній руці тримав сака, а в другій торбину з рибою.

– А де Петро? – питала різко мати, бо Петро мав принести основне – картоплю з сусідських городів. Він у той мент перелазив через тин, бо тільки в них на цілу вулицю й був тин, він пихтів і тужився, бо весь був обтиканий картоплею і через це здавався чотирикутним і пузатим.

– Він луччий за вас усіх, – казала мати, дивлячись на Горбатого із сльозою в оці, а він ішов поважно через двір, задерши писка і ледве перевалюючись з ноги на ногу, такий був тоді картопляний…

Горбатий примружився, вдивляючись у той-таки, вщерть зарослий шпоришем двір, стояв-бо коло хвіртки, яку зробив теперішній хазяїн замість перелазу, і зазирав через неї. Мати звела до нього брунатне, побите зморшками обличчя, і на її вустах заграла найлагідніша усмішка.

– Що, Петрику, – сказала вона протягло, наче співаючи, – самотньо й тяжко тобі без мене?..

Але він труснув різко патлами, адже і той образ був створений його уявою, і побіг доганяти процесію, що вже доходила до цвинтаря.

Дув холодний вітер, хмари зовсім покрили небо і вже скидали вряди-годи важкі холодні краплі. Всі розгорнули парасолі, він розгорнув парасолю також, але вітер закидав краплі і в захисток. Мокло обличчя, але вітер сушив ті краплі, від чого Горбатому стало зовсім зимно.

…Стояв зіщулившись на одній нозі, другу в майже подертому парусовому черевику звів угору й почухував нею литку, на голові в нього була майже мокра кепочка, а на плечах сірий, вицвілий і прорваний у кількох місцях кортовий піджачок. Дивився жалісливо на цвинтарну браму, до якої вже доходила та його уявна процесія, вітер налітав на нього, шарпаючи волосся й одежу, оббризкував обличчя, але він дивився н дивився примруженими і майже сивими очима. Так, він побачив там, перед цвинтарем, густу тінь. Металево, як зимова вода, блищало в неї над головою довге лезо, а зуби шкірились у