Володимир Кошелюк - Green Card

– Погнали.

Ребристі шини шурхонули по дрібних камінцях, здіймаючи хмари пилу. Бен хвацько вивернув на рівну стрілу асфальту й зачадив гіркуватим вихлопом.

«Шеві» бурчав, проте вперто просувався вперед, вібруючи усім корпусом. Здоровенне кермо намагалося вирватись з рук. Авто нагадувало норовливого звіра, що тільки чекає слабинки.

– Машина в тебе, як дикий кінь. Хіба копитом не б’є.

– На пікапчику ще дід ганяв. Коней беріг.

– У вас ще й коні є?

– Аякже! Ти що, який діна без коня?

– І багато?

– П’ятеро.

– Нічого собі!

– Це не все. Є корова, кози, два мули. Ну і дріб’язок – кури, індики.

– Оце хазяйство! Батьки, мабуть, крутяться, як прокляті.

– Їм подобається таке життя. Ми так завжди жили. Головне на своїй землі.

Авто котилось, ми базікали. Чим далі, тим менше машин. На узбіччях кушпелила пилюка. Рівний, як стіл, простір. Де-не-де стриміли височезні кактуси й кругленькі кущики спаленої трави.

Чудернацькі останці виринали, наче з-під землі. Сонце й вітер так обточили скелі, що вони нагадували замки з якогось фентезі. Над дорогою висіло тремтливе марево. Асфальт вигинався темною звивистою рікою. Гарячий вітер фугував крізь вікна. Ми вже вижлуктили три пляшки води, й це далеко не кінець.

Пікап ковтав кілометри й витрясав душу. Мене не захитувало навіть у транспортних вертольотах, а зараз шлунок починав бунтувати.

– Скільки ще?

– Години дві. Ти щось зелений. Заколихало?

– Трохи. Нічого. Я з «чінука» по тросу висажувався й нічого.

– А з парашутом стрибав?

– Ні, ще й цього не вистачало.

– А в мене вже більш як сто стрибків.

– Стрьомно?

– Так. Причому кожного разу. Вперше я взагалі ледве до землі долетів.

– Та ну його… Ми в «infantry school» десантувались з «Чінука». Пілот теж навчався. Завис, а до землі метри чотири. Наших багато покалічилось.

– А де було діло?

– У «Двадцять дев’ять пальм»[95].

– О, я теж там був!

– Коли саме?

– У дві тисячі десятому, весною.

– Я раніше. Перед деплойментом.

– Село штурмували?

– Село й місто. Проти «беретів», перевдягнутих муслімами.

За балачками час летів швидко. До Хантерс Пойнт лишилось десять миль. Пікап розігрівся, як сковорода. Десь далеко мрів високий, звивистий гірський хребет. Поодинокі скелі бовваніли серед пустелі, ніби розкидані пустотливим велетом.

Бен піддав газку. Ще поворот. Вузька ґрунтівка вела до величенької садиби. Стрункий білий будинок зі старосвітською мансардою, в кращих традиціях американського Півдня. Нарешті пікап зупинився. У вухах дзеленчало від тиші.

Я вийшов, похитуючись, й одразу пошкодував. Щось здоровенне, зі слинявою пащею, дико ревучи, летіло навперейми. За крок страховидло спинилось, тяжко сапаючи. Ткнулось мокрим носом й цікаво витріщилось лютими очицями. Я ледь не сів прямо під пікап. Собайло сягав мені пояса, з висолопленого язика стікала слина, кучмата мордяка щирилась іклами в палець задовжки.

– Ніпока! Ану йди сюди!

До нас уже поспішають хазяї. Містер Моус усміхається, тисне руку. Місіс Моус обіймає, наче рідного сина.

– Де ви так довго?

– До Брайана заїхали і в маркет. Ден не витримав – рушницю прикупив.

– Це діло хороше. На полювання підемо.

– Я й не полював ніколи.

– Нічого, навчимо.

– Добрячий у вас пес. Мало не з’їв.

– Він наполовину вовк. Ходімо краще в дім.

– Зараз. Тільки візьмемо речі.

Розглядаюсь навколо. Вузенька доріжка, вимощена камінням. Далі якась довга будівля, мабуть, повітка. Тут же дивна кругла хижа, схожа на юрту, тільки з шестиклинною покрівлею. Поряд виблискує широка плита з синьою поверхнею, встановлена на консолях. Від неї до будинку тягнуться грубецькі кабелі. Сонячна батарея, чи що?

У загороді вибрикують коні. Між будівлями діловито гребуться кури. Сердито ґелґоче індик, шаркаючи крилами по землі. Небо ніби вимите, тільки високо шугає довгаста цятка.

– Ти чого?

– Та так. Гарно тут у вас…

Ніпока вибрикував поряд, цибав на Бена, плутався між ногами. До мене принюхувався, чмихав, трусив пелехатою довбнею.

Мені виділили чистеньку кімнатку. Поки я розклався, накрили на стіл. У їдальні тихо зумкотів кондиціонер. Шкіра вбирала прохолодне повітря, ясніла голова.

Прокинувся вовчий голод. Дух запашної страви збивав з ніг. Сіли вчотирьох за широким дерев’яним столом без скатертини. На плесковаті глиняні тарілки поклали запашні коржі, а зверху м’ясо, квасолю, ще якісь овочі. Потім густий гострий соус. Окремо на тарілці лежали пласточки коричневого м’яса. Із супниці йшла пара від чілі. А ще ж і м’ясо, спечене на грилі.

Хвилин із десять чулися тільки хрумкіт і сьорбання. Найгучніше чавкав Ніпока, встромивши морду в залізну миску. Батьки їли небагато. Мати Бена все підкидала й підкидала на мою тарілку.

Коли мені вже було несила ворухнутися, принесли десерт. Єдине – не було алкоголю. Тут «сухий закон».

Після обіду чи вже вечері перебралися на терасу.

Містер Моус задимів коротенькою люлькою, Ніпока смачно чмихав, з ляскотом тіпав вухами. Небокрай запалився червонястим відблиском, розкидаючи навкруги криваві тіні.

– У нас гості – рідкість. Їх немає. Бачиш, живемо краще, ніж більшість діна. Якщо проїхатись краєм, знайдеш переважно високі ціни для туристів, сміття, безробітних ледарів. Я відслужив у війську й зумів прожити, як хотів. Тут земля нашого роду. А ще – є вода.

– Я бачив – сонячні батареї маєте.

– А як інакше? Лінії сюди не тягнуть. Лишилось тільки інтернет зробити.

– Ви дуже просунутий.

– Мій батько говорив – якби сонце зупинилося, спалило б землю. Тому треба тримати розумну межу між старим і новим.

Бен мовчав, чухаючи пса за вухом. У загороді форкали коні, радіючи вечірній прохолоді.

– Хоч ти й не діна по крові, проте, думаю, нашого роду. Бен мені все розказав. Що ти відчував, коли дивився на того… бородатого з ножем?

Я ковтнув. Оце так питання. Я й досі намагаюсь забути ті відчуття.

– Не знаю. Проказував молитву, що бабуся навчила. І от ще… амулет.

Старий уважно придивився, пихнув люлькою. Щось завило, заквилило десь там, на схилах височенького хребта. В мене смикнулася нога.

– Койот.

– Дуже близько.

– Хитрі. Чують овець.

Ніпока схопився, потягнув носом й відповів так, аж поза шкірою продерло. Старий ляснув себе по колінах.

– Хай ці балакають, а ми спати. Завтра підніматись раненько.

У вікно заглядав здоровезний місяць, а я все крутився на м’якому ліжнику. Пахло свіжою білизною, сухим зіллям, новенькою зброєю. Рушниця поблискувала в куті. Не втерпівши, підтяг її до постелі, так щоб можна було погладити рукою.

Койоти дико реготали, перекликались, дратували Ніпоку. Той підвивав грубим голосом. У перервах обзивалась корова, форкали коні. Ширше прочинив вікно. Війнуло прохолодою. Пустеля дихала. Щось шугонуло повз стіну. Крикнула нічна птаха, мекнула вівця –