Ярослав Йосипович Мельник - Чому я не втомлююся жити

лампочкою, ряд ліжок, з яких доносилося голосне хропіння, справляли тепер на Домініку моторошне враження. Їй почало здаватися, що нікого немає у світі, а тільки дзижчить мертва лампочка: до неї не можна доторкнутися серцем, сльозою, — і хропуть залізні ліжка. Вона не бачила людей, які, напевно, лежали тут. Вона намагалася уявити їх — але від цього ставало ще гірше: на залізних пружинах лежало два десятки тіл різної ваги, форми, але цілком однакової будови: два ока, що вдивляються у світ, два вуха, які стирчать, вслухаючись у нього, дві руки, здатні хапати все, що попало — в тому числі і її, дві ноги, що переносять тіло в просторі. Органи, що жують, ковтають, що розмножують собі подібних.

Цей мертвий світ, в якому вона опинилася! Своїм узгодженим хропінням він співав гімн великому розуму, який сотворив його: але ж вони люди! Ця єдина хропляча істота. Як вони можуть спати? — тут, у цій кошмарній кімнаті? Чому не повстануть, не зруйнують стіни, не втечуть звідси — адже ж є якийсь світ: інший, сяючий, святковий, затишний.

— Е-ей, е-ей, — покликала вона, переповнена бажанням почути людський голос, втекти від стін, що навалювалися на неї з усіх сторін, від ліжок, що наближалися до неї на коліщатках.

— Е-ей.

Щось перевернулося на сусідньому ліжку, висунуло голову, вперлося в неї поглядом.

— Ви хто? — запитала Домініка і відчула, що нікого немає поруч, хто б міг увійти в неї і жити в ній, забрати з неї її страх, її самотність. Хоч як би назвала себе ця людина — вона буде їй чужою, замкнутою для себе сферою. І ця кулька відскочить від неї — такої ж кульки: і вся земля вкрита такими, що летять одна на одну, вдаряються, розлітаються і знову вдаряються, кульками. Безглуздий їх рух, переплетення траєкторій, доль, — і чи є якийсь сенс у їх замкнутості, їх одинокості? Світ, всесвіт, населений зірками, одинокий — і людина, віддзеркалюючи собою світ, велика своєю порожнечею, своєю незв’язаністю з іншими. Але чи бог вона?

Домініка раптом закричала що є сили, спричинила рух у всій палаті: вона не витримала жаху скляних очей якоїсь недоумкуватої старої, що втупилися у неї. Як завгодно, але їй треба було піти зі світу мовчазних стін, німих поглядів, вивести із заціпеніння світобудову. Їй хотілося кричати: стрибайте, танцюйте, веселіться — нехай буде світ карусель, нехай буде! Що з того, що карусель дрібна, минуща, що з того, що думки дурні, нікчемні і немає завтрашнього дня, думки про смерть. А її і не треба! Не бог людина, не бог — хто сказав? Їй треба забутися — забути про бога в собі, про якісь жахливі зірки, бачити перед собою цвях і молоток, Петра і Галю, оточити себе іншим, маленьким, справжнім світиком — ось де людина! Брешуть, брешуть, коли говорять, що душно людині в такому маленькому світику. Всім душно, і всі живуть в ньому, дихають ним! І плюють у колодязь, з якого п’ють. Людино, не дивися в небо, прошу тебе! — це інше дзеркало, інше! Навіщо бачити в собі страшне, темне — розбий це дзеркало, розбий небо над собою! А дивись у дзеркало Петра і Галі — дивися у дзеркало їхніх очей: оце твоє дзеркало. Воно відображає те в тобі, що потрібно тобі, у чому ти спокійний і... низький. Так, низький — яка солодка ницість бути «просто людиною», пилом землі: а вона захотіла бути богом, богинею! — і тепер ціпеніє від жаху цих падаючих жовтих стін, цих хроплячих ліжок, цих вирячених очей старої, що погойдуються на тонкій шийці. О, тепер вона відірвалася від землі — немає ні Торвіга, ні квартири, нічого немає! Так високо відірвалася, аж застрягла грудьми між зірок і ціпеніє від жаху, не знаючи, що робити. А хто просив? Хто кликав її випробовувати свою долю, засовувати Торвіга у сміттєпровід? Не могла жити, як усі — цвяшок і молоточок, цвяшок, ще цвяшок: ось і бий, вбивай глибоко — один, ще один, ще. Ну, тепер зрозуміла життя, людино? Тепер вже знайшла ти свою довгоочікувану радість, довгоочікуваний сенс? Галя і Петро твій поруч: і щастя йти спозаранку в гастроном, стояти в черзі. Йти в гастроном — і глянути по дорозі на останні зірки; по дорозі, чоловіче. Не надто задивляючись.

Домініка кричала що є сили — радісно, на весь зріст, вигинаючись, як пилка, передчуваючи те майбутнє, правильне людське життя, сенс якого вона пізнала. Вона вже була вільна. Вже жила там — у щоденних турботах, походах у знайомий магазин, поверненнях у знайому квартиру, радісному спілкуванні з людьми великого міста. Вона посміхнеться міліціонеру-регулювальнику, поспостерігає за пташкою — вона почне помічати зовнішній світ. Він наповниться для неї тим, чим він наповнений для тисяч інших. І тоді вона забуде про свій страх, про свою безглузду мудрість і буде дурепою, щасливою дурепою, як усі.

Крик її перейшов у гортанний рев, коли Пантелеїч і сонний Федька, які прибігли на крик, затиснули їй рот. Поки Федька вибирав шприцом ампулу, старий оголив їй стегно і, дивлячись на піну, що злітала з її губ, сказав:

— Во дає, милашка. А ще казала — відв’яжіть. Тобі, з усього видно, так і дригати попкою вхолосту до кінця днів.

— Тримай, діду! — грубо обірвав його Федька і увігнав Домініці під шкіру товсту голку.

Пробудження

Домініка прокинулася від відчуття щастя. Це щастя прийшло нізвідки — воно було сонячним променем, який приємно грів обидва ока. Боялася підняти повіки — забула, як вони піднімаються, які м’язи треба