Станіслав Лем - Повернення з зірок

вона дедалі швидше й розпачливіше, і ось це сталося; то було навіть не блаженство, а насолода самознищення й злиття, двобій тіл, що нагло й брутально зливаються на мить в одне ціле. Тоді наші збуджені подихи, наше полум’я перейшли в нестяму; Ері зойкнула один раз, слабо, високим дитячим голосом, і обійняла мене. А потім її руки відпустили мене — крадькома, ніби у великому соромі й смутку, ніби вона раптом збагнула, як підступно, як страшно обплутав і ошукав я її. А я знову розпочав усе — поцілунки в долоню, німі благання — цей ніжний і такий жорстокий наступ. І все повторилося з самого початку, неначе в чорному, жаркому сні, і в якусь мить я відчув, як рука. що поринула мені у волосся, притиснула моє обличчя до її голого плеча з силою, якої я навіть не сподівався від неї. А потім, смертельно знесилена, дихаючи уривчасто, ніби з бажанням позбутись пекучого жару й раптового жаху, вона заснула. А я лежав без руху, як мертвий, напружений вкрай, немов силувався збагнути, чи те, що сталося, значить усе, чи нічого. Вже перед тим, як поринути в сон, мені здалося, що ми врятовані; аж тоді прийшов спокій, великий і безмежний, як на Ксренеї, коли я лежав на розпечених брилах потрісканої лави з непритомним Ардером, бачив за склом скафандра його уста, що здригались у гарячковому подиху, і знав, що таки врятував його, але не мав більше сил відвернути кран його аварійного балона; я лежав як спаралізований, з почуттям, що найбільша справа мого життя вже позаду, і якщо я тепер загину, то вже нічого не зміниться, і заціпеніння моє було тоді як невимовне мовчання тріумфу.

А вранці все почалося спочатку. У перші години вона ще соромилась, а може, це була зневага до мене, або ж вона сама себе зневажала за те, що сталося; незадовго до обіду мені вдалося вмовити її трохи прогулятися. Ми їхали по шосе вздовж велетенських пляжів. Тихий океан лежав під сонцем, гомінливий велет у білій та золотій піні, а на ньому, аж до обрію — барвисті клаптики вітрил. Я зупинив машину там, де пляжі закінчувалися, несподівано переходячи у невисоку скелясту кручу. Шосе тут круто повертало і, зробивши крок від його краю, можна було бачити з гори бурхливий прибій. Потім ми повернулися на обід. Усе було знову, як напередодні, а в мені все завмирало від думки про ніч, бо я не хотів, не хотів так. Коли я не дивився на неї, то відчував на собі її погляд. Я намагався відгадати, що ховається за зморшками, які знову з’являлися на її чолі, за несподіваними поглядами, і не знаю, як і чому — за кілька хвилин до вечері, коли ми вже сідали за стіл, зненацька наче хтось одним ударом розчерепив мені голову, — я зрозумів усе. Мені хотілося бити себе кулаками за те, що я був таким егоїстичним дурнем, таким негідником, що сам себе ошукує, — і я сидів закам’янілий, тільки ця буря вирувала в мені, піт виступив на чолі, я відчув раптову слабість. Вона спитала:

— Що з тобою?…

— Ері, — прохрипів я, — я лише зараз… Присягаюсь тобі! Лише зараз я зрозумів, лише зараз, що ти пішла зі мною, бо боялася, що я… Так?

Очі її розширилися від подиву, вона дивилася на мене уважно, наче підозріваючи якесь шахрайство, комедію.

Вона кивнула головою.

Я скочив з місця.

— Поїхали!

— Куди?

— До Клавестри. Спакуй речі. Будемо там… — я глянув на годинник, — за три години. Вона стояла нерухомо.

— Справді?… — спитала вона.

— Справді, Ері! Я не знав. Так розумно. Цьому важко повірити. Однак є якісь межі. Так, є межі. Ері, я ще цього добре не розумію — як я міг так, адже я обманював себе самого! Та не знаю, все одно, тепер це вже байдуже.

Вона уклала речі — так швидко… Все в мені ламалося й руйнувалося, але зовні я був зовсім, майже зовсім спокійний. Сівши біля мене в машині, вона сказала:

— Халь, пробач мені.

— Що… ага! — зрозумів я. — Ти думала, що я знаю?

— Так.

— Добре. Не будемо про це говорити.

І знову я помчав із стокілометровою швидкістю; пробігали котеджі жовті, білі, сапфірові, дорога звивалася, я збільшував швидкість, рух на шосе спочатку був сильний, а потім не дуже, котеджі меркли, небо стало темно-блакитним, з’явилися зорі, а ми мчали вперед під пронизливий свист вітру.

Все навколо потемніло, узгір’я ставали силуетами, шеренгами сірих горбів, дорога звивалася в сутіні широкою фосфоризуючою стрічкою. Я впізнав перші будинки

Клавестри, знайомий поворот, живоплоти. Біля входу я зупинив маціиііу, виніс її речі в садок під веранду.

— Не хочу заходити туди… Розумієш?

— Розумію.

Я відвернувся, не міг з нею прощатися. Вона доторкнулась до моєї руки, я здригнувся мов опечений.

— Халь, дякую…

— Не кажи нічого. Будь ласка, нічого не кажи. Я втік. Стрибнув у машину, рушив, рівне гудіння мотора на якусь мить заспокоїло мене. Звичайно, вона боялася, що я його вб’ю! Вона ж бачила, що я намагався вбити ні в чому не винного Олафа лише через те, що він не дозволив мені… — а зрештою! — зрештою нічого. Я кричав у машині, я міг дозволити собі все, я був один, мотор заглушував моє безумство — і навіть не пам’ятаю, коли зорієнтувався, що мені робити. І знову, як і перед тим, прийшло заспокоєння. Вже не таке. Бо те, що я скористався такою жахливою ситуацією і таким способом змусив її піти зі мною і все робив заради цього — то було найгірше, що я міг собі уявити, оскільки в мене відняли навіть спогади, згадку про ту ніч — усе! Я сам власними руками знищив усе це і через свій безмежний егоїзм, засліплений, я не зміг побачити того, що було найважливішим, найочевиднішим: адже ж вона не обманювала, коли говорила, що не боїться мене. Напевне, боялася не за себе, а за нього.

За шибками летіли вогники, передмістя було невимовно гарне, а я, роз’ятрений, спустошений, переходив з одного віражу у другий, аж шини сичали; туди, до Тихого океану, до тих скель; в якусь мить, коли машину кинуло сильніше, ніж я цього сподівався, і вона вийшла правими колесами за край шосе, я злякався; це тривало якусь долю секунди, а потім я вибухнув шаленим реготом, що побоявся загинути тут, адже вирішив знайти смерть деінде; регіт, а потім схлипування. Я повинен зробити це