Габріель Гарсія Маркес - Сто років самотності (збірка)

двома босими ординарцями попереду, які склали в ґалереї сідло й збрую мула та скриньку з віршами — єдине, що зосталося від колишньої імператорської екіпіровки полковника Ауреліано Буендіа. Амаранта побачила, що він проходить повз двері її майстерні й покликала його. Здавалось, полковникові важко було згадати, хто це стоїть перед ним.

Я Амаранта, — привітно мовила вона, зрадівши його поверненню, і показала руку з чорною пов'язкою. — Бачиш?

Полковник Ауреліано Буендіа усміхнувся так само, як і того далекого ранку, коли вперше побачив її з цією пов'язкою, ідучи по Макондо, засуджений на смерть.

Просто жах, — зауважив він. — Як збігає час!

Урядові війська змушені були поставити охорону біля

будинку. Полковник Ауреліано Буендіа повернувся осміяний, обпльований, звинувачений у тому, буцімто він, намагаючись продатися якнайдорожче, навмисне затягував війну. Його трусило від лихоманки та холоду, під пахвами знову поздувалися нариви. За шість місяців до цього дня, зачувши про перемир'я, Урсула відчинила й прибрала спальню сина, обкурила миром усі кутки, гадаючи, що він вернеться й спокійно дожидатиме старості серед ветхих ляльок Ремедіос. Та насправді за два минулі роки він звів останні рахунки з життям, ба навіть зі старістю. Проходячи повз ювелірну майстерню, яку Урсула прибрала з особливою дбайливістю, він і не зауважив того, що в замку стримить ключ, не помітив дрібного, але болючого руйнування, вчиненого в будинку часом — руйнування, яке після такої довгої відсутності тяжко вразило б будь-кого, хто зберіг живими свої спогади. Ніщо не озвалося болем у його серці: ні пооблуплюваний тиньк на стінах, ні занедбані беґонії, ні посточувані термітами балки, ні оброслі одвірки — він не потрапив у жодну з усіх цих підступних пасток, понаставлюваних на нього тугою. Сів у ґалереї, не скинувши чобіт, закутавшись у плащ, ніби зайшов у дім, щоб перечекати негоду, і цілий вечір дивився, як ллє на беґонії дощ. І тоді Урсула зрозуміла: він недовго проживе з нею. «Якщо не нова війна, — подумала вона, — то тільки смерть». Це припущення було таке чітке й переконливе, що Урсула сприйняла його як пророцтво.

За вечерею Ауреліано Другий узяв хліб правою рукою, а ложку — лівою. Його брат-близнюк, Хосе Аркадіо Другий, взяв хліб лівою рукою, а ложку — правою. Узгодженість їхніх рухів була така точна, що вони здавалися не двома братами, які сиділи один проти одного, а химерним пристроєм із дзеркал. Цю виставу, придуману близнюками того дня, коли вони усвідомили свою повну схожість, було показано на честь новоприбулого. Але полковник Ауреліано Буендіа нічого не помітив. Він був такий далекий від усього, що навіть не звернув уваги на Ремедіос Прекрасну, яка пройшла до спальні повз двері їдальні зовсім гола. І лише Урсула насмілилася вивести його із задуми.

— Якщо ти збираєшся знову від'їхати, — сказала вона посеред вечері, — то хоч спробуй запам'ятати, які ми були на вигляд сьогодні ввечері.

І тоді полковник Ауреліано Буендіа зрозумів, що Урсула була єдиною з усіх людей, якій вдалося розгледіти убозтво його душі, і вперше за багато років наважився подивитися їй просто в обличчя. І побачив поорану зморшками шкіру, стерті зуби, сухе, безбарвне волосся й здивований погляд. Він порівняв її з найдавнішим із своїх спогадів про неї: якою вона була того дня, коли він передрік, що горщик із киплячим супом упаде на підлогу, і горщик справді впав і розбився. В одну мить він помітив подряпини, мозолі, рани і шрами, які залишили на ній понад піввіку буденних турбот і праці, а потім зауважив, що ці сумні сліди не викликають у нього навіть звичайного співчуття. Тоді він зробив останнє зусилля, щоб знайти в своєму серці те місце, де він згноїв усі свої добрі почуття, і не зміг знайти його. В давнішу пору він принаймні відчував щось схоже на сором, коли запах власної шкіри нагадував йому Урсулин запах, і його думки нерідко зверталися до матері. Але війна знищила все. Навіть Ремедіос, його дружина, поставала нині, мов якийсь неясний образ тієї, що годилася йому в дочки. Від численних жінок, зустрінутих у пустелі кохання, які порозкидали його сім'я по всьому узбережжі, в його почуттях не лишилося й сліду. Здебільшого вони приходили до нього в темряві й ішли геть перед світанням, а вранці про них нагадувало тільки відчуття пересиченості в усьому тілі. Єдине, що встояло проти часу й війни, була прихильність, яку він відчував у дитинстві до свого брата Хосе Аркадіо, але вона ґрунтувалася не на любові, а на спільництві.

— Даруйте, — вибачився він у відповідь йа Урсулині слова. — Це війна у всьому винна.

Назавтра заходився знищувати будь-які сліди свого перебування на світі. В ювелірній майстерні він не чіпав лиш того, що не мало на собі відбитку його особи; свою одежу подарував ординарцям, а зброю закопав на подвір'ї з тим самим спокутним почуттям, з яким його батько закопав списа, що ним убив Пруденсіо Аґіляра. Залишив собі тільки револьвер з одним-єдиним патроном. Урсула ні в що не втручалася. І тільки раз сказала «ні» — коли він був зібрався зняти освітлюваний незгасною лампадою даґеротип Ремедіос у вітальні.

Цей портрет давно вже не твій, — сказала Урсула. — Це родинна святиня.

Напередодні підписання перемир'я, коли в будинку не зоставалося майже жодної речі, яка могла б нагадати про полковника Ауреліано Буендіа, він приніс до пекарні чемодан із віршами, саме коли Санта Софія де ла П'єдад наготувалася розпалити печі.

Розпали ось цим, — сказав він, простягаючи їй сувій пожовклих паперів. — Старий мотлох — добре горітиме.

У Санта Софії де ла П'єдад, мовчазної, поступливої, яка ніколи не перечила навіть власним дітям, склалося таке враження, ніби їй пропонують зробити щось заборонене.

Це важливі папери, — сказала вона.

Ні, — відповів полковник. — Таке пишуть тільки для себе самого.

Тоді, — запропонувала вона, — самі їх і паліть, полковнику.

Він не лише так учинив, ба ще й порубав сокирою чемодан і повкидав цурпалки в вогонь. За кілька годин перед цим його навідала Пілар Тернера. Не бачивши її багато років, полковник Ауреліано Буендіа здивувався, як вона постаріла й погладшала та як приглух її колись дзвінкий сміх, але водночас був вражений тією майстерністю, якої вона досягла у ворожінні на картах. «Бережи рота», — застерегла його колись Пілар Тернера, і він подумав: хіба ж ці слова не стали дивовижним передбаченням його близької долі, коли вона сказала їх минулого разу —