Герберт Уеллс - Війна світів. Фантастичні романи

— Таке мені вже траплялося бачити, — сказав я, — у перший же день мого перебування на острові.

— Прокляття! Що саме бачили ви?

— Також кролика з відірваною головою.

— Того дня, коли ви прибули?

— Так, того дня. В гаю поза огорожею, тоді, коли я надвечір пішов по острову. Голова його була зовсім відірвана.

Монтгомері тихо присвиснув.

— До того ж у мене є деякі припущення, хто саме з ваших створінь ото накоїв. Щоправда, це лише підозра. Перед тим, як натрапити на кролика, я бачив, як одне з ваших страховиськ хлебтало зі струмка воду.

— Хлебтало воду?

— Еге ж.

— «Не хлебтати Води — такий Закон». Оце так вони дотримуються Закону, коли перед ними не стоїть Моро?

— Це була тварина, що гналася за мною.

— Саме так,— підтвердив Монтгомері,— це звичай всякого м’ясоїдного. Коли хижак скуштує крові, він п’є воду. А який він на вигляд? Чи змогли б ви його впізнати? — стоячи над мертвим кроликом, він озирався довкола; його очі вдивлялися в тіняву зеленої гущавини, в ці потаємні сховища й пастки лісу, що оточував нас із усіх боків,— Він уже скуштував крові, — додав Монтгомері.

Він витяг револьвер, перевірив у ньому набої і заховав його. Потім потер свою обвислу губу.

— Я думаю, що зміг би впізнати оту тварину. Я огрів її каменюкою. У неї на лобі мусив залишитися добрячий синяк.

— Але ж нам треба довести, що саме він убив кролика,— сказав Монтгомері.— Як я шкодую, що привіз їх сюди,

162

Я вже хотів рушати далі, та він, роздумуючи, усе стояв над цим пошматованим кроликом. Тоді я відійшов на таку відстань, що вже не видно було- кролячого тільця.

— Ходімо! — гукнув я до Монтгомері.

Скоро він отямився й підійшов до мене.

— Знаєте,— промовив він майже пошепки,— цим створінням було втовкмачено в голови, що вони не можуть їсти нічого живого. Коли ж хтось із них випадково скуштував крові...

Деякий час ми йшли мовчки.

— Як це могло статись? — сказав він сам до себе. А тоді, помовчавши, знову озвався: — Я таки вчинив безглуздя. Отой мій служник... Я показав йому, як білувати й смажити кролика. І даремно... Я бачив, як він облизував свої руки... Мені такого не траплялося бачили раніше.— І по новій паузі: — Ми мусимо покласти цьому край. Я повинен розповісти про все Моро.

Повертаючись назад, він не міг уже думати ні про що інше.

Ця подія стурбувала Моро ще більше, ніж Монтгомері, і їхній неприхований страх передався й мені

— Треба провчити їх,— сказав Моро.— Я анітрохи не сумніваюся, що це робота леопардо-людини. Тільки як це довести? Дуже прикро, що ви, Монтгомері, не відзвичаїлись від м'ясних страв. Можна було прожити й без цих збудливих нововведень. А тепер маємо турботи.

— Який же я дурень,— відповів Монтгомері,— та зробленого не вернути. Тільки ж і ви не проти були, ви ж знаєте.

— Нам потрібно одразу ж все вияснити,— сказав Моро.— Я сподіваюся, Млінг зможе сам себе захистити, якщось трапиться?

— Я не дуже в цьому певний,— відповів Монтгомері.— А я ж його таки знаю.

В пообідню пору Моро, Монтгомері, я та Млінг пішли в протилежний бік острова, де в ущелині крилися хижки. Ми всі були озброєні. У Млінга була невеличка сокира, якою він рубав дрова, та кілька мотків дроту. Моро повісив собі через плече великий ріг, які бувають у пастухів.

— Зараз ви побачите збір тваринного люду,— звернувся до мене Монтгомері.— ЇЦе цікаве видовище.

Моро за всю дорогу не сказав ні слова, його похмуре, облямоване сивиною обличчя було зловісне.

Ми перетяли яр, на дні якого протікав гарячий струмок, трохи пройшли покрученою стежкою крізь зарості й вибралися на широку рівнину, вкриту густим шаром жовтуватого пилу. Мені здалося, що це була сірка. Далеко за обмілиною, яка поросла високою травою, виблискувало море. Ми дійшли до місця, яке нагадувало .природний амфітеатр, і всі четверо зупинилися. Тоді Моро засурмив у ріг, порушивши тишу тропічного післяполудня. Чудові, мабуть, були у нього легені! Посилені власним відлунням, далі й далі линули ці оглушливі звуки.

— Хе! — вирвалось із грудей Моро. Відсурмивши, він опустив зігнутий дугою ріг.

Незабаром у тропічній тростині почувся хрускіт, і з зелених кущів, що росли на болоті, по якому проходив я напередодні, долинули голоси. Тоді з різних боків укритої сірчаним пилом рівнини з’явилися карикатурні постаті тварино-людей, що поспішали до нас. Мене аж у мороз кинуло, коли я побачив, як, похитуючись, одне за одним стали виходити із-за дерев та кущів ці потвори. Проте Моро й Монтгомері стояли досить спокійно, і я мимоволі тримався ближче до них.

Найперший прибув сатир, якийсь навдивовижу нереальний, дарма що від нього падала тінь і з-під ратиць здіймалася курява. За ним із чагарника вийшла незграбна страхітлива маса — покруч коня й носорога,— ця потвора й зараз, наближаючись, жувала солому. Потім ішли жінка-свиня та дві жінки-вовчиці, далі лисиця-ведмедиха, схожа на відьму, із червоними очима на гостроносому червонавому обличчі, а там — квапливо підбігали й інші. Ще з півдороги вони вклонялися Моро і кожне, на свій лад починало співати уривки з другої половини літанії про Закон.

— У Нього є руки, що ранять, у Нього є руки, що зціляють,— і так далі.

Наблизившись до нас десь так ярдів на тридцять, вони зупинилися, впали навколішки і стали посипати собі голови сірчаним пилом. Уявляєте таку сцену? Ми втрьох, одягнені в синю одежу, стоїмо разом із чорновидим по-творним служником на жовтій рівнині під яскраво-блакитним небом, оточені цими страховиськами, що, скоцюрбившись, розмахують руками і повзають по землі. Частина з них подібні до людей, тільки в рухах і виразах облич щось тваринне, інші — якісь пошматовані каліки, що скидаються на жахливі витвори хворобливої уяви. А далі, з одного боку —