Топ популярних книг за місяць!
Knigoed.Club » Сучасна проза » Вічник 📚 - Українською
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку "Вічник" автора Мирослав Іванович Дочинець. Жанр книги: Сучасна проза.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 54 55 56 ... 72
Перейти на сторінку:
потузі. Одного слідчого хапала в тих пліснявих льохах астма, у другого, зовсім молоденького, зароджувалася в руках подагра. Я їм сказав про се і сказав, як лікуватися. Вони вирячилися з подиву, але били мене по тому вже не так радо. І на тому спасибі...

Згадую, що хотіли мені дати розстріл, та завадила якась рузвельтівська нота, що боронила вбивати в'язнів совісти. Обійшлися двадцятьма п'ятьма роками каторги...

Згадую розпарений від тіл вагон, що котив сніжними лісами Росії, і як висохлі люди лизали іній з дощок. І молилися пошепки, аби не заважати вуркам, що біснувалися коло карт. І як один з них, одноокий, посунувся до старого священика і став здирати з нього кожух, а під ним у того була лише брудна білизна. І я підняв своє вимучене тіло і перстом (а він у мене був залізним) штрикнув вуркагана в те місце, де вузлуються нерви – і той зів'яв і розпластався. Нараз скочили инші, і я встиг п'ястуком оглушити ще котрогось, та ніж другого зупинив мене. З ножем може змагатися лише вогонь. І я, стікаючи кров'ю, видер шмат реверенди і підпалив його, простягнув до гнилого солом'яного помосту. І вуркагани відступили. А на станції мене потягли до шпиталю...

Згадую хитку іржаву баржу з тисячею проваджених на Колиму. Як нас ударяло в холодні борти, жбурляло одне на одного, вивертало і так порожні кишки. Як одної ночі посудина продірявила об підводну скалу черево і трюм залило на три метри. Люди борсалися, дряпалися залізними стінами, зсувалися, топили одне одного. Від сього баржу хилило ще більше, ось-ось мала зачерпнути морської води. Бувалий конвой прийняв рішення – відкрити всі люки. А надворі під 50 градусів. Вода в баржі замерзала на очах, а в ній і знесилені люди. Тоді все втихомирилося, судно вирівнялося. Днище трюму нагадувало жовтуватий холодець, у якому замість свинячих ніжок загусли людські тіла. Мене й тут порятувала монаша реверенда. Я розпустив її на паси і прив'язав себе до якогось гака. Так і провисів, доки вода не замерзла під ногами.

На лебедино білий колимський сніг висіло кілька десятків живих. Хтось спересердя плюнув на баржу – і залізо лунко дзенькнуло. Такі тут лютилися морози. Ми гадали, що пекло позаду, а воно лише починалося.

В дорозі мене наздогнав додатковий строк – ще десять років за спробу спалити державне майно. Хоча куди було ще добавляти. У бабиному светрі і з онучею на голові перейшов я двотижневий піший етап. В людей відвалювалися обморожені носи, чорніли пальці на руках і ногах. Я ж свої ноги і руки обв'язав вовняними клаптями від реверенди. Монахи й з того світу помагали мені.

(«Воскресає» духом той, хто раніше вмирає для тіла.)

На ночівлі при якутському улусі я підманив пса. Ми розірвали його руками (в Чорному лісі я навчився нігтем пороти шкури), м'ясо з'їли, а жир я розділив, аби кождий змащував відкрите лице. Проте голодні зеки тут же ковтали свою частку. А я мастив, і вберігся. Дійшла до зони ледве половина. Не люди, а обмерзлі костомахи в руб'ї.

Другого дня нас погнали в забій – заробляти хлібну пайку. То був глибокий розріз у землі, величезна яма. По краях стояв конвой із псами. Мумії з олов'яними очима і вицвілим від руди волоссям ледве сунули тачки. Надворі вже споночіло, сліпі коні, що крутили ворот, іржали, просилися в стійло, а люди покірно колупали смертельну породу. Вони просували голови в дротяні ярма і тягли вагонетки.

Старий інженер-зек усе мені роз'яснив. То була уранова шахта для смертників, для тих, хто обдурив смерть дорогою сюди. Тепер мені пропонували зустріти її тут за кілька тижнів чи місяців із кайлом у руках.

Мене се розсмішило. Я так голосно сміявся, що подумали – сплив розумом. Хоча се нікого тут не дивувало. Але голосний сміх на вахті – то серйозне порушення режиму. Мене позбавили денної пайки. Я ліг голодним, зате вільним. Тої ж першої ночі я постановив собі, що в шахту не ступлю ніколи. Там, у лісі, навіть звірі не лізли в мої пастки добровільно. А сі хочуть загнати в гробову яму мою безсмертну душу! За дарабець глевкого хліба, без якого я обходився роки!

На ранковий перегук я не встав.

«Почему не вишел на работу?»

«Я не наймався на вашу роботу».

«Тогда здохнеш раньше врємені».

«Я не кріт, щоб здохнути під землею».

«Нет, ти всьо равно здохнеш в земле».

Мене відвели в карцер, видовбаний у скалі, роздягли до білизни. На стіні, як сталактити, замерзли бурульки, під ногами теж крига. За постіль правила вузька лавиця. І все. Замість вікна – вічко тюремника. Скриня мерця. Але я назвав її келією. Отцеві Паїсію вона б сподобалася. Як він казав: «Монах мусить умирати много разів на день, коли сього вимагає послух». Я теж був готовий до сього.

Доки я мав сили, то співав. З монахами я приохотився до співу. Яка се полегкість легеням, яка розкіш душі, котра говорить тоді з небесами! Я співав, і мене се кріпило. А вартовий клав на дверях крейдяні хрестики. То означало, що мене за порушення позбавляли денного окрайця і кварти окропу. Та я все одно співав, і пара з рота клубилася в промерзлій норі.

Далі, коли голос вичахав, я молився. Спочатку пошепки, відтак подумки. Молитва гріє. І – жодної думки, жодного руху, щоб не тратити енергію! Думки теж забирають тепло й енергію, а молитви її дають. Я скулювався на дошці, як гусінь, і уявляв, що обертаюся в тверду лялечку мотиля, якій не дошкуляють ні холод, ні голод, ні муки чекання. Муштра тіла в лісі мені тепер помагала. Я піднімав, як павук, ноги і руки і трусив ними – щоб кров не застоялася, щоб доходила до нервів і мозку.

«Carcer duro, – шамкотів шнирь-прибиральник, колишній ленінградський академік. – Що означає одиночне ув'язнення. Ще при Цезарі тюремники так ламали нескорених. А ти б скорився, хлопче, як я. Хоч придурися зламаним, слухняним. Покора стіну пробиває, карцерний ти дуро...»

Я слухав його і мовчав. Беріг сили.

Через місяць мене витягали й несли до барака. Кілька днів я оклигував, молитовні люди (тоді їх було много на Колимі) підтикали мене ганчір'ям, сипали в жмені крихти. Та я знову відмовлявся працювати і мене знову замикали в скалу. Другий місяць, третій... Я ставав безтілесною, безгомінною тінню. Сій мартирії міг би позаздрити найзатятіший схимник. Я прийняв се і

1 ... 54 55 56 ... 72
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вічник», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Вічник"