Микола Васильович Гоголь - Огненний змій

ясніє, і він готовий відповісти, коли б мав для цього особливу мову… Зірки горять, зірки блищать на неоглядному полі розкішного синього неба, як незрозумілі літери в чарівній книзі. А ввесь Вороніж спить, і, може, тільки душі поснулих, залишивши свої оселі, виходять, світлі, на повітря і читають цю невитлумачену книгу й розуміють письмена її, поки не повернуться в тіло. Дивна й несказанна ніч у Воронежі. Вона дає чоловікові немов другу душу, вона приходить в усі його нерви, легко йому й вільно, і не почуває вір на собі тіла: йде й не чує землі під собою, немов хвилі повітря підмивають його під руки, і він готовий би полетіти назустріч місяцеві… Скоро вже північ. Ні в одній хаті не світить вогонь. Холодні тіні садків лежать на сонних вулицях.

— Дякую тобі, боже! — казав Іван, знявши шапку й хрестячись проти церкви Спаса. — Нарешті я в Воронежі!.. О! як тут добре й вільно!.. Що за небо! Що за повітря! Які чудові пахощі з садків!.. Ні, сміливо скажу, що ніде я не бачив таких ночей!.. Що то моя Маруся!

І великими кроками поспішав він додому, і серце його стиснулось, коли він наближався садком до нової світлиці. Маруся не спала; вона сиділа біля вікна й так задивилась на місяць і зоряне небо, що йг не помітила Йвана.

— Здорова була, Марусю! Моє серденько! — сказав він, кидаючись до неї. — Чекала ти на мене тепер? День і ніч поспішав, щоб швидше побачити ясні твої очі… Здорова ти, моя голубко?

Маруся спершу й зраділа і стала до нього лащитись, але серед своїх ласк раптом так зареготала, що Йван здригнувся.

— Чого ти смієшся? — спитав він, відступаючи від неї з жахом, бо місяць освітив в цей час її обличчя, й воно блиснуло йому такою красою, що серце йому боляче затремтіло.

— Як же не сміятися? — казала вона. — Який ти темний, тяжкий. Чого ти враз так змінився? Ти ж раніше прилітав до мене легкий і світлий, як вогонь! Чого ж ти не граєш, а говориш? Де твоя бандура? Грай: мені гидкий твій голос… Чи скоро ти виссеш з мене тяготу? Чи скоро ми полетимо в твою сторону?

— Боже мій, боже мій! — промовив розпачливим голосом Іван, стоючи біля порога й ламаючи руки.

І раптом надворі все освітилось, під вікнами заблищали іскри… Іван вискочив з хати, і бачить — огненна смуга, вся в іскрах, обвилась летючою стрічкою під солом’яною покрівлею, і покрівля разом спалахнула. Іван кинувся до хати, щоб урятувати Марусю, але вона з реготом вирвалась у нього з рук.

— Куди ж ти мене тягнеш, Іване?

— Ходімо ради бога! Бачиш — вогонь!

— То що? Я вогонь люблю; в огні легко…

Іван хотів силоміць винести її з світлиці, але Маруся з нелюдською силою рвонулася, і так дико затопила в нього палаючі очі, що він не переміг себе. Пронизливий зір пройшов йому до самого серця: він скрикнув і вибіг надвір. Криком своїм збудив він домашніх. Але поки збіглися люди, полум’я охопило вже стіни й затягло вікна й двері. Ніхто не наважився рятувати нещасну. Крім небезпеки від вогню, в хаті було чути такий страшний, такий дикий регіт і виск, що в усіх холод ішов по тілу.

Незабаром задзвонили в дзвони на шести воронізьких дзвіницях; тривога обняла всіх, і люди збіглись з усіх вулиць. Але допомоги було мало, і скільки не лляли води, полум’я не меншало, а немов наперекір ще більше розтулювалось і глибше бризкало в небо. Далеко було чути крик людей і плач своїх. Іван у божевільному розпачу припав до землі й ридав, і бився, і кликав на себе смерть. Іскри й головешки сипались на нього так, що треба було декільки разів відносити його;; далі. А тим часом крізь полум’я все лугав голосний регіт, що його не заглушали ні тріск полум’я, ні крик людей. Нарешті з останнім виблиском пожежі замовк і страшний сміх. Густий, рудий дим клубами покотив по пожарищу. З темного завулка повіяв вітер, і разом з ним зачулись у повітрі жалібні звуки, в яких усі пізнали голос Іванової бандури… Всі почули непереможний жах і розійшлись по хатах. Залишивсь на пожарищу один тільки натовп людей — сім’я й двірня згорілої хати. Осяяні червонявою загравою від колоддя, що тліло й спалахувало, вони мов тіні бликували навколо між опалених дерев садка, між навалених у безладді пожитків.

Іван не помер від туги; він досі живе: але ніхто б не пізнав у ньому колишнього Івана. Худий і похнюплений ходить він по Воронежу в старенькій свитці. Коли до нього хто забалакає, він слухає, як крізь сон, і в тьмяних очах ні разу не блисне жива іскра. Часто бачать його вночі на старому пожарищі, що поросло вже травою: іноді лежить він ниць на землі, іноді, стоючи на колінах, читає молитви. Але коли в нього спитати, що це за місце, він не скаже: він нічого не пам’ятає; і тільки якось інстинктивно полюбляє зе# лений горбок, оточений обгорілими пнями й опустілим садком.

Переклад з російської.

Юрко Юрченко

(1812-1860)

Юрко Юрченко — це псевдонім Миколи Івановича Білевича. Народився в Курську в сім’ї українського педагога, який виїхав із Закарпаття. Закінчив Ніжинську гімназію вищих наук князя Безбородька. Здобув освіту вчителя історії та статистики. Опублікував кілька праць з історії російської літератури («М. І. Новиков», «Російські письменниці XVІІІ віку», «Російські письменники XІX віку»). В гімназії заприятелював з Миколою Гоголем, Євгеном Гребінкою та емігрантом з Закарпаття Нестором Кукольником. Видав збірку фантастичних оповідань в двох томах «Простонародные рассказы» (1836), яку перевидав 1839 року під назвою «Святочные рассказы». Пізніше в «Невском альманахе» у 1846 році з’явилася ще одна фантастична новела «Журавель», яку й перекладено за цим виданням.

ЖУРАВЕЛЬ[5]

І

Летіли раз журавлі над нашою Україною, вони прямували високо в небі і натрапили на одне село. На тую пору один із наших господарів був у полі. Сонце пекло, чумаки спинилися з возами і відпочивали — хто під хурою, хто під кущем, а наш українець — Микита, той самий, що був у полі, спустився до річки, сів на бережку і ну дивитися, як вода гуляє та на берег плюскає, як рибки пірнають одна по одній. Дивився, дивився Микита й замислився. Замислився, як казав опісля,