Бруно Шульц - Цинамонові крамниці та всі інші оповідання в перекладі Юрія Андруховича

малярійної гарячки, тих кольорових марень, якими агонізує наша довготривала осінь. Адже краса — це хвороба, навчав батько, це своєрідний трепет таємничої інфекції, темна заповідь розпаду, що підводиться з глибин досконалості, де її й вітають зітханнями найглибшого щастя.

А зараз кілька посутніх зауваг щодо нашого провінційного музею. Вони можуть посприяти кращому розумінню справи… Його початки сягають XVIII століття і пов’язані з подиву гідним колекціонерським запалом отців василіян, які й обдарували місто цим паразитичним наростом, що обтяжує міський бюджет надмірним та непродуктивним видатком. Протягом низки років скарбниця Республіки, придбавши за безцінь усе зібрання в зубожілого ордена, великодушно витрачалася на це меценатство, гідне якоїсь королівської резиденції. Але вже наступне покоління батьків міста, яке було зорієнтоване прагматичніше й не закривало очей на господарчі реалії, після безрезультатних перемовин з кураторіумом[189] ерц-герцоґських колекцій, якому намагалося продати весь музей, закрило його і розпустило керівництво, призначивши довічну пенсію останньому доглядачеві. Під час перемовин експерти, не лишаючи жодних сумнівів, з’ясували, що вартість усієї колекції надзвичайно переоцінена місцевими патріотами. Поштиві отці василіяни придбали свого часу в гідному похвали запалі чимало фальшивок. Музей не містив у собі жодної картини першорядного майстра, зате був забитий цілими колекціями третьо- і четверторядних, цілими провінційними школами, знаними лише фахівцям, — забуті глухі кути й закамарки історії мистецтва.

Дивна річ: поштиві ченці мали мілітарні вподобання — більша частина картин була баталістичного змісту. Спалений золотий морок темнів на тих зітлілих від віку полотнах, де цілі флотилії каравел і галер, старі забуті армади трухлявіли в затоках, нікуди не вирушаючи й колишучи під напнутими вітрилами велич давно зниклих республік. З-під задимлених і потьмянілих верніксів ледве проглядалися майже невидимі обриси кінних зіткнень. Пусткою спалених Кампаній[190], під темними трагічними небесами, тяглись у грізній тиші склубочені кавалькади, з обидвох сторін узяті в оточення наростами та екземами артилерійського вогню.

На картинах неаполітанської школи без кінця старіє смаглий закіптюжений післяполудень — ніби побачений крізь темну пляшку. Потемніле сонце, здається, в’яне на очах у тих утрачених краєвидах, мов у переддень космічної катастрофи. І тому такі невиразні усмішки та жести золотих рибачок, що з манірною грацією продають в’язки рибин мандрівним комедіантам. Увесь цей світ давно приречений і давно зістарілий. Звідси ця безмежна солодкість останнього жесту, який сам по собі ще триває — собі самому далекий і загублений, знов і знову повторюваний та незмінний.

А ще далі у глибинах тих країв, заселених безтурботним людом веселунів, арлекінів і птахоловів з клітками, в тих неповажних і несправжніх краях, малі туркені пухкими руками формують медові коржі на дошках, двоє хлопців у неаполітанських капелюхах несуть повний шумних голубів кошик на палиці, яка ледь угинається під отим крилатим і туркітливим тягарем. А ще глибше, на самому краєчку вечора, на останній смужці землі, де на межі з мутно-золотою порожнечею хитається прив’ялий пучок аканту[191], — все ще розігрується картярська партія, остання людська ставка перед великою ніччю, що надходить.

Усе це звалище старої краси було піддано болісній дистиляції під тиском довгих років нудьги.

«Чи можете ви зрозуміти, — запитував батько, — розпач цієї приреченої краси, її дні і ночі? Вона знову і знову поривається до примарних аукціонів, імітує вдалі розпродажі, галасливі й багатолюдні біржі, запалюється диким азартом, грає на пониження курсу, розкидається і розтринькує, марнує своє багатство — аби, тверезіючи, зауважити, що все надаремно, що не вийти їй поза межі приреченої на себе саму досконалості і не полегшити мук болючого надміру. Нічого дивного, що ця нетерплячість і безпорадність краси мусила врешті удзеркалитися в наше небо, спалахнути загравою над нашим обрієм, виродитися в ці атмосферні трюки, в ці аранжування хмар, велетенські і фантастичні, що їх я назвав нашою другою, нашою псевдоосінню. Ця друга осінь нашої провінції — ніщо інше, як хвора фата-моргана, через гігантське збільшення спроектована в небо красою наших колекцій, яка вмирає зачиненою в музеї. Ця осінь — великий мандрівний театр, що обманює поезією, здоровенна кольорова цибулина, що лушпайка по лушпайці вилущується щоразу новою панорамою. Ніколи не дійдеш до жодної суті. За кожним лаштунком, щойно він зів’яне і з шелестом згорнеться, виринає нова сяйлива декорація, лише на мить жива і справжня, поки, гаснучи, не зрадить своєї намальованої на папері сутності. І всі перспективи намальовані, і всі панорами картонні, і тільки запах справжній, запах прив’ялих лаштунків, запах великого гардеробу, насичений ладаном та помадою. А в хвилини смеркання — цей великий розгардіяш і безлад лаштунків, плутанина поскидуваних костюмів, по яких бредеш без кінця, ніби по шелесткому зів’ялому листі. І цей великий хаос, де кожен тягне шнурів’я завіси, і небо, велике осіннє небо звисає клаптями декорацій і голосить скрипом механізмів. І ця кваплива гарячка, цей задиханий і спізнілий карнавал, ця паніка досвітніх бальних залів, ця вавилонська вежа масок, які не можуть повернутись у свою справжню одіж.

Осінь, осінь — александрійська епоха[192] року, що накопичує у своїх велетенських бібліотеках безплідну мудрість 365 днів сонячного колобігу. О, ці старечі світанки, жовті, мов пергамент, і солодкі від мудрості, мов пізні вечори! Ці передполудні, лукаво усміхнені, мов мудрі палімпсести, багатоярусні, мов старі пожовклі книги! Ох, день осінній, старезний спритник-бібліотекар, що в розповзлому халаті лазить по драбинах і потроху смакує варенням усіх віків та культур! Для нього кожний краєвид — як вступ до старого роману. Як чудово він забавляється, випускаючи героїв давніх оповідей прогулятися під цим задимленим і медовим небом, у цих каламутно-сумних, пізніх солодощах світла! Які нові пригоди чигають на Дон Кіхота в Пацикові? Як поточиться життя Робінзона після повернення до рідного Болехова?».

Задушливими й нерухомими, золотими від зір вечорами батько читав нам уривки зі свого рукопису. Поривна сила ідей часом дозволяла йому забути про загрозу Аделиної присутності.

Повіяли теплі молдавські вітри, і насунула велика жовта монотонія — солодке й безплідне дихання з Півдня. Осінь не хотіла закінчуватися. Дні, мов мильні бульбашки, поставали все гарніші й ефірніші, і кожний здавався до такої межі ушляхетненим, що будь-яка мить його тривання була видовженим понад міру і ледь не болісним дивом.

У тиші цих глибоких і гарних днів непомітно змінювалася матерія листя, аж одного дня дерева постали у солом’яному вогні цілком здематеріалізованих листків, у легкій, як висипка полови, красі, в нальоті барвистого конфетті — прекрасні фенікси й пави, що їм варто лише струсонутися й затріпотіти — і вони скинуть геть це чудове, легше за промокальний папір, злиняле і вже не