Режин Дефорж - Анна Київська

— Коли судити з того, що я знаю про підземелля, то ніякого. Це можна було б зробити лише тоді, коли б удалося підкупити вартових. Та я сумніваюся, що це пощастить зробити: їм добре платять, і вони ладні будуть накласти життям, аби лиш не допустити, щоб Олів’є втік.

— Тоді що ж нам діяти?

— Лишається тільки одне: домогтися в короля помилування.

— Уже багато місяців щоразу, коли я заводжу мову про Олів’є, він наказує мені замовкнути.

— Спробуйте звернутися до нього ще раз. Скажіть, що ви знаєте, де Олів’є.

— Я цього не зроблю ніколи!

— В такому разі вам залишається тільки молитися й чекати чуда.

Королева розмірковувала, походжаючи сюди-туди по порожньому шкільному класу. А граф, наче мисливець у засідці, не спускав з неї очей. Жодна жінка ніколи ще не бентежила йому душу так, як Анна. По колах під її очима, по повільних рухах, по ході він здогадувався, що вона знову чекає дитини. Граф відчував водночас гнів і ніжність. І як тільки отій бабі Генріхові вдається запліднювати дружину? З іншого боку, граф уявляв собі її гріхопадіння, хоч і знав, що вона непогрішна, і ще більше прагнув цієї жінки. Граф був певен, що Анна ще не спізнала справжньої втіхи й не кохала жодного чоловіка. А те кохання замолоду, про яке йому розповіла Ірина, вона, либонь, уже давно забула… Коли Рауль побачив її вперше, то поклявся, що колись заволодіє нею. І він таки доб’ється свого, навіть якщо доведеться вбити її чоловіка! А поки що граф повинен домогтися в неї якщо не кохання, то бодай довіри.

— Один із вартових має дати мені детальний план в’язниці. Якщо існує якась можливість, хоча б найменша, врятувати Олів’є, то ви можете покластися на мене.

Сніг перестав. Анна з Раулем знову зустрілися через кілька днів під час полювання на лиса. Вони «заблукали» й опинилися біля покинутої сільської хижі. Граф, допомагаючи королеві спішитись, пригорнув її до себе надовше, ніж було треба; всупереч його сподіванню, вона анітрохи не пручалася. Ні він, ні вона не почули стогону, що злився із завиванням вітру.

— А ви знаєте, визволити Олів’є Арльського хочете не тільки ви… Пригадуєте рицаря в масці, якого називають Рубцюватим, — того, що перейшов служити до герцога Нормандського?

Чому королева так раптово занепокоїлась?

— Пригадую.

— Цей рицар дізнався, сам не знаю як, що я зацікавився його другом. Він запропонував об’єднати наші зусилля.

— Ви згодились?

— Так, бо він розвідав про місце ув’язнення набагато більше, ніж ми. Крім того, він має свою людину серед вартових.

— У нього є якась звістка про Олів’є?

Королева помітила, як Рауль де Крепі знітився.

— Кажіть! Що ви знаєте?

— За словами Рубцюватого, трубадур нібито дуже ослаб і вже не ходить.

— Боже мій! Як можна таке допустити?

— Його, кажуть, катували…

Ірина побачила, як Анна вийшла з хижі, бліда як полотно, Рауль її майже ніс. Ірина хотіла накинутися на обох з кинджалом, та нараз до цієї пари під’їхали король і його почет.

— Що тут діється, графе?

— Королеві стало погано, я привів її сюди перепочити.

— Моя пані, ви ж знаєте, ваш стан не дозволяє вам ходити на полювання. Нехай подадуть повіз для королеви. Куди поділися ваші придворні дами?

— Я тут, ваша величносте, — озвалася Ірина, виходячи з-за куща.

— Подбайте про свою господиню. Графе, ви їдете з нами?

— Ваша величносте, не можна залишити королеву без охоронця.

— Маєте рацію. Ну, тим гірше для вас, зоставайтесь!

Анна з полегкістю дивилась, як віддаляється Генріх. Він нагнав на неї жаху. Рауль де Крепі весь цей недовгий час не спускав очей з Ірини, побоюючись, щоб вона не завдала королеві фатального удару. Побачивши, як Ірина вискочила з-за кущів із сердитим виглядом і піною в кутиках губів, він здогадався, що вона їх вистежила. Граф уже давно стомився від Ірининих пестощів та ревнощів і приберігав цю жінку тільки для того, щоб задовольняти свої ниці бажання. Тепер він вирішив позбутись її.

Розділ двадцять дев’ятий

У КОРОЛІВСЬКОМУ ПІДЗЕМЕЛЛІ

Попри всі свої намагання Анна не змогла дізнатися, хто написав їй листа київською мовою. З обережності королева не наважувалася поговорити про листа з Оленою, яка неодмінно розповіла б усе Ірині.

Після полювання на лиса королівський лікар Жан Шартрський заборонив королеві їздити верхи. До того ж він, щоб по-справжньому ослабити її, прописав їй проносне й кровопускання.

Рауль де Крепі прийшов провідати Анну, але не зміг побути з нею наодинці жодної хвилини. Він мусив зважитись сказати їй при лікареві, Олені, Ірині та служницях, щоб вона не приймала ліків, перше ніж їх не покуштує в неї на очах хтось інший.

Усі обурено закричали — крім Ірини, яка тільки гнівно зиркнула на свого коханця. Анна помітила її погляд. Невже цим попередженням граф застерігав Анну від її молочної сестри? Королеву пойняв глибокий смуток.

— Вийдіть звідси, королева погано себе почуває!

Через три дні Анна прогнала лікаря та доглядальницю й вирушила, незважаючи на заперечення Олени й придворних дам, до лікарні. На очах у здивованих черниць вона жадібно з’їла два ополоники супу, сказавши, що він дуже смачний, потім насипала його бідарям, які штовхалися довкола неї. Раптом Анна відчула, як хтось, повертаючи їй ополоника, тицьнув у її руку пергаментний згорточок. На її обличчі не ворухнулася жодна рисочка. Той, хто передав їй послання, уже гучно сьорбав суп. Королева підвела на нього очі, і в неї ледве не підітнулися коліна — таку огиду викликала спотворена постать бідолахи, сяк-так прикрита бридким лахміттям: обличчя — самі одутлості, ні носа, ні брів, ні вій. На цьому мертвотному обличчі живими лишилися тільки очі, що палахкотіли нестерпно яскравим вогнем.

Анна облишила бідарів — окремі з них хапали її за сукню, намагаючись затримати добру пані, яка насипала супу куди щедріше, ніж черниця, — й сховалася в пральні, єдиному безлюдному місці о цій порі дня. Гарячково розв’язала стрічку на згорточку. Впізнавши київське письмо, палко поцілувала листа. Невідомий автор листа зумів дістатися до Олів’є й застав його в жахливому стані. Він благав Анну поклопотатися за трубадура перед королем, бо тільки той може пробачити образу його величності. Незнайомець радив їй також остерігатися «подруги дитинства», яка, щоб завдати королеві горя, вступила в змову із самим дияволом. Він писав, що знайшов у графа Валуа справжню підтримку, а насамкінець запевняв її в своїй глибокій пошані і прохав порвати пергамент. Коли Анна зрештою потамувала в собі радість і збудження, що їх викликали ці рядки рідною