Семен Дмитрович Скляренко - Володимир

— Іди просто до терема, — звернувся воєвода до Блюда, а сам залишився біля воріт.

Так вони й пішли — трохи попереду Блюд, одразу за ним князь Ярополк.

— Дивно! — промовив князь. — Ідемо без гридьби й дружини.

— А навіщо вони нам? — тихо засміявся Блюд. — Добре, що так приймають.

І Ярополк подумав, що так, либонь, краще, — все минуле тепер нагадувало сон, він живий, він буде жити, ось вона — Гора, навкруг усе ще спить, ген пройшли й зникли за рогом терема два боярини в темних платнах, з чорними шапками на головах, довгими посохами в руках, он жінка з цебром молока переходить двір, посковзнулась на слизькому камені й розлила все молоко.

— Ти бачив Володимира?

— Ні, я був з воєводою тільки в сінях.

— І що?

— Князь не спить, він, либонь, уже жде тебе… Ходімо ось сюди. Сміливіше, княже, іди першим!

Ярополк, переступивши кілька кам’яних до блиску витертих тисячами ніг східців, опинився в сінях. Слідом за ним поволі зайшов, щільно причинив і став біля дверей Блюд.

Ярополк обернувся й здивовано поглянув на нього. У сінях не було ні воєвод, ні князя, тільки два вої стояли під стіною. Вої пильно дивились на князя Ярополка, поглянули на воєводу Блюда. І раптом, вихопивши з піхов мечі, кинулися вперед.

У сінях пролунав сполоханий голос Ярополка:

— Що це? Що це?

Він хотів сходами бігти на верх. Але вої вже стали навперейми, піднесли мечі, пройняли йому груди… Воєвода Блюд відчинив двері, ще мить — і два вої, кинувши мечі, вискочили з сіней… Ярополк якусь мить тримався на ногах, потім схитнувся, почав падати й несамовито закричав.

Князь Володимир знав, коли приїде Ярополк, — кілька воїв з його охорони одразу після Треполя помчали до Києва, вночі побували на Горі.

Ще до світання Володимир встав, послав до воріт воєводу, велів — тільки прибуде Ярополк, пропустити на Гору його самого та воєводу Блюда.

Володимир щиро прагнув тепер миру з братом — доста земля Руська напилась крові, Ярополка покарала сама доля, якщо він згодився взяти мир, бути по тому, Русь велика, для обох братів-князів знайдеться в ній місце.

Але він хотів говорити про все це тільки з Ярополком, і хіба при воєводі Блюді, бо той приїжджав посланцем брата, — нехай Блюд, що був свідком їхньої вражди, стане свідком миру.

Через це, коли на світанні почулись голоси в сінях, а воєвода, зайшовши до світлиці, сказав, що біля воріт Гори стоять князь Ярополк, воєвода Блюд та ще дружина, Володимир велів пустити до терема тільки Ярополка й Блюда, а дружину відпустити.

Після цього князь Володимир швидко одягнувся, вийшов у Золоту палату, проминув її й зупинився над сходами, щоб тут зустріти Ярополка.

Він чув, як відчинилися двері в сінях, чув кроки двох чоловіків — либонь, Ярополка й Блюда, — чув, як раптом у сінях стало тихо, щось зашуміло, хтось закричав.

Це був страшний, нестямний крик. Володимир пізнав — це кричав брат його Ярополк; крик цей народжувався внизу, в сінях, але луна вирвалась і на верх, заповнила весь терем.

Князь Володимир побіг. Пізніше він не міг пригадати, як усе сталось: за мить він був у сінях, зупинився, побачив розчинені двері, перелякане обличчя Блюда, що стояв у кутку, два мечі на кам’яній підлозі, а біля сходів князя Ярополка.

Вій лежав, заплющивши очі, на камені з надзвичайно блідим, нібито крейдяним, обличчям, щось хотів сказати і не міг — з грудей його била й розтікалась на камені кров.

— Що з князем? — крикнув Володимир, звертаючись до Блюда.

Викинувши вперед руки, що тремтіли від хвилювання, Блюд упав перед Володимиром на коліна, прохрипів:

— Я все зробив, як ти велів… Ми з князем приїхали, прийшли сюди… А два гридні накинулись на князя, вбили…

Він проповз на колінах уперед, до князя Ярополка, заходився бідкатись.

— Княже Ярополче! Скажи хоч одно слово… О горе, горе мені, який страшний світ, страшні люди.

— Встань! — крикнув Володимир Блюду. — Встань-бо! Швидше! Швидше! Де вбивці? Де гридні? Ловіть головників!

Знадвору вбігло кілька воєвод, бояр, прокинулись, забігали дворяни в теремі.

— Гридні! — залунали вже на дворі голоси. — Гей, сторожа, сюди! Головники вбили князя Ярополка! Шукайте їх! Ловіть їх, ловіть!

І може, Ярополк почув цей шум, може, чуючи смерть, хотів ще раз поглянути на світ і попрощатись з ним.

Він розплющив очі, тьмяним, згасаючим поглядом подивився на стіни, Володимира, воєвод, ніби вони були десь далеко від нього.

— Де я? — запитав він, але й голос це був не його, а якийсь чужий, далекий.

— Ти в Києві, на Горі, це я, брат твій Володимир, стою біля тебе. Я ждав тебе, брате, з миром і любов’ю хотів прийняти… Пощо ж ти мовчиш? Брате Ярополку, відчини свої очі, отверзь уста!..

Але Ярополк уже не говорив, заплющив очі. Обличчя його стало зовсім білим, ще раз ворухнулись груди — і стихли, завмерли навіки. Смерть переступила поріг княжого терема.

5

Княжі ємці з гридьбою ходили від двору до двору на Подолі, по всіх кінцях Києва, збирали людей і оголошували, що князь Володимир шукає гриднів-головників, які вбили Ярополка, обіцяв винагороду тому, хто їх знайде.

Надвечір головників знайшли — на Оболоні, в хижі смерда Ражби. Побачивши здалеку через душник княжих ємців, що прямували за гриднями, вбивці кинулись тікати в ліси на схилах Щекавиці, надіючись, що, коли стемніє, їх ніхто там не знайде.

Але гридні знали, що їх жде нагорода, не шкодували ніг, дерлись через кущі, наздогнали втікачів біля самого лісу, привели до хижі Ражби, веліли роздути вогонь.

Тим часом прийшли й відоки, які дали роту, що ці гридні — саме ті, які вбили князя Ярополка й втекли з Гори. Проте головники, хоч їх били дрюками й телеснею, не признавались, сказали, що можуть повісти правду тільки князеві.

Так їх і повели — вже по-темному, через Подол, мимо Воздихальниці, через міст і ворота на Горі, а там кинули в поруб, поставили сторожу, ємці побігли до тіунів, ті знайшли воєвод, а вже воєводи рушили до князя.

Пізно вночі кілька чоловік одразу загрюкали в віконниці й двері терема Блюда. Він прокинувся, схопився з ложа, розбудив жону, велів роздути вогонь.

«Не інакше як через Ярополка», — роїлись думки в голові.

Але одразу ж заспокоїв себе: мертві голосу не мають, головників-гриднів до самого вечора не розшукали, досі вони вже далеко від Києва.

«А може, —