Чак Паланік - Прокляті

— За мамою, — каже дівчина. — За поцілунками на добраніч. За іменинним пирогом. За повітряними зміями…

Я пропоную розмістити музичні підвіски, сподіваючись, що вони допоможуть розігнати чорний дим, що крутиться у вирі та здіймається хвилями навколо нас.

Емілі чомусь не нотує мою пропозицію.

— І літні канікули в школі, — продовжує вона. — А ще мені не вистачає гойдалки…

Попереду рухається якась фігура; вона наближається до нас доріжкою, що йде в іншому напрямку. Це хлопець: він то щезає, то знову виринає з хмар диму, що пересуваються в повітрі. Він то з'являється, то розчиняється. Видимий і прихований.

Вона скучила за парадами, каже Емілі. За контактним зоопарком. За феєрверками.

Постать, хлопчик, наближається до нас, притискаючи до грудей якусь подушку. Очі в нього розпусні, лоб — похмурий і низький, губи скривились у чуттєвий оскал. Подушка, яку він несе, пофарбована у яскраво-помаранчевий колір, а текстура в неї така, що вона здається водночас м'якою та цупкою. Хлопець одягнений у нестерпно-яскравий рожевий комбінезон, а з одного боку у нього на грудях вишитий номер.

— Я скучила за американськими гірками, — не зупиняється Емілі. — І птахами… тобто, справжніми птахами. А не пофарбованими у червоний колір кажанами.

Хлопець уже стоїть у нас на шляху. Це Ґоран.

Емілі підіймає погляд від планшета і каже:

— Привіт.

Він киває у відповідь і говорить до мене:

— Мені шкода, що я задушив тебе аж до смерті, — промовляє Ґоран зі своїм вампірським акцентом і простягує мені помаранчеву подушку. — Але зараз, як бачиш, я і сам мертвий, — продовжує Ґоран і вручає мені подушку. Каже: — Я знайшов це для тебе.

Подушка на дотик тепла. І вібрує від коротких гудків. Яскраво-помаранчева, м'яка, вона дивиться на мене блискучими зеленими очима, вона жива і муркоче, притулившись до мого заплямованого кров'ю светра. Вона б'є лапкою, її крихітні кігті ударяють яєчка Калігули.

Більше не померлий і не заткнутий до каналізаційної труби десь у розкішному готелі, більше не подушка — це моє кошеня. Живе. Це Тигр.

Розділ тридцять третій

«Ти тут, Сатано? Це я, Медісон. У мене знову є кошеня. Хлопець. Найкраща подружка. Тепер, коли я мертва, я отримую набагато більше од того, що мала, коли ще була живою. Крім мами й тата».

Не встигла я помиритися із Ґораном, як трапилося ще одне лихо.

Не встигла я отримати теплий, голубливий, пухнастий клубочок, мого улюбленого Тигра, як моя емоційна рівновага знову похитнулась. Я запевнила Ґорана, що насправді він мене не вбивав. Так, у певному сенсі він ненавмисно вбив людину на ім'я Медісон Спенсер і він назавжди зруйнував цей мій фізичний прояв; але саме мене Ґоран не вбивав. Я продовжую існувати. Більше того: його дії були підбурені моїм власним, невірним розумінням поняття «французького поцілунку». Те, що відбулось у номері-люкс, було комедією помилок.

Я милостиво прийняла від нього Тигра, після чого відрекомендувала Ґорана Емілі. Наше тріо продовжило прогулянку, доки мене не покликав обов'язок повернутися до роботи в телемаркетингу. Моє улюблене кошеня згорнулось у мене на колінах і дрімало, стиха щасливо муркочучи, а гарнітура знову надійно влаштувалась у мене на голові. Я почала здійснювати опитування громадської думки, поєднуючись через комп'ютер до домівок, до живих людей, що дихають, у тих часових поясах, де якраз мала розпочатися вечеря.

В одному з таких помешкань із знайомим каліфорнійським кодом мені відповів чоловічий голос:

— Алло!

— Вітаю, сер, — відповіла я, напам'ять промовляючи сценарій, де були прописані всі мої відповіді й твердження. Пестячи кошеня, що відпочивало у мене на колінах, я кажу: — Чи можете ви приділити мені кілька хвилин свого часу, щоб відповісти на кілька запитань дуже важливого дослідження думки споживачів щодо їхніх звичок по відношенню до кількох конкуруючих брендів скотчу…

Замість скотчу питання могло стосуватися інших, таких же мирських речей: аерозолю для меблів, стоматологічної нитки чи креслярських кнопок.

Десь удалині, так що я його ледве чую, жіночий голос питає:

— Антоніо, ти не захворів?

Жіночий голос здається мені так само дивно знайомим, як і телефонний номер.

Все ще пестячи Тигра, я наполягаю:

— На це піде лише кілька хвилин…

У відповідь запала тиша.

Я кажу:

— Агов! Шановний пане!

Знову западає тиша, але її порушує важке дихання, схоже на схлип, і чоловічій голос питає мене:

— Меді, це ти?

Я ще раз перевіряю телефонний номер, номер із десяти цифр, що світиться на маленькому екрані комп'ютера, і нарешті, я впізнаю його.

У навушниках чоловічий голос наполягає:

— Дитинко моя… це справді ти?

Жіночий голос на задньому фоні каже:

— Я візьму слухавку в спальні.

Цей телефонний номер — наш, ніде не зареєстрований номер у Брентвуді. Просто випадково автоматика з'єднала мене з родиною. Ці чоловік і жінка — колишні бітники, колишні хіпі, колишні растамани, колишні анархісти — мої колишні батьки. Я чую голосне клацання — сигнал того, що до розмови приєдналась іще одна людина, — і мамин голос промовляє:

— Люба, це ти? — і, не чекаючи на відповідь, вона починає плакати й благати: — Будь ласка, донечко моя, прошу тебе, скажи нам щось…

Поряд зі мною сидить розумник Леонард: він прораховує шахові ходи проти якогось живого супротивника десь у Нью-Делі. З іншого боку сидить Паттерсон: він змовляється з живими любителями футболу, слідкує за долею команд і квотербеків, відмічає їхні результати у незаповнених полях уявної динамічної таблиці. Пекельна справа продовжує розвиватися без жодних перешкод, від горизонту до горизонту. В інших місцях життя після смерті продовжується і йде далі без змін, але у мене в навушниках мамин голос прохає:

— Прошу тебе, Меді… Благаю: скажи нам із татом, де ми можемо знайти тебе.

Тато сопе; голос у нього придушений, дихання вибухає в телефонній мембрані; він схлипує:

— Прошу, дитинко, не клади слухавку… Меді, як же ми жалкуємо, що залишили тебе на самоті з цим негідником!

— Цим… — шипить мама, — цим… найманим убивцею!

Гадаю, вони зараз говорять про Ґорана.

Отже, я долала демонів. Я скидала тиранів і брала на себе командування їхніми завойовницькими арміями. Мені тринадцять років, і я привела тисячі вмираючих людей у наступне життя майже без смутку. Я так і не отримала неповну середню освіту, але я капітально перебудовую саму природу Пекла, причому роблю це згідно з планом і конкретним бюджетом. Я з легкістю вживаю такі слова, як «абсанс», і «полівалентний», і «ієрархія», але коли я почула, як плачуть мої батьки, я геть розгубилась. Я не в силах брехати