Френсіс Ходжсон Бернетт - Маленька принцеса

Сьогодні не буде вогню в коминку, ні рожевого світла лампи; не буде вечері й не буде принцеси, що сидить у сяйві, читаючи чи розповідаючи історії. Не буде принцеси!

Беккі тяжко зітхнула, відчинила двері на горище й раптом притишено скрикнула.

Лампа світилася, вогонь палав, на столі чекала вечеря. А посеред кімнати стояв Рам Дасс, усміхом зустрічаючи її злякане обличчя.

— Міссі Сагіб не забула, — промовив він. — Вона про все розповіла Сагібу. Вона хотіла, щоб ви знали про багатство, яке на неї впало. На таці для вас є лист. Це вона написала. Вона би не хотіла, щоб ви лягали спати засмучені. Сагіб переказував вам, щоб ви прийшли до нього завтра. Ви будете служницею Міссі Сагіб. А сьогодні я по даху перенесу всі ці речі назад.

Сказавши все це із сяючим обличчям, він поклонився їй і вислизнув крізь віконце на горищі — так спритно й безшумно, що Беккі одразу зрозуміла, як легко йому давались попередні візити.

Розділ 19

Енн

Ще ніколи в дитячій кімнаті Великої Родини не панувала така радість. Діти навіть не думали, що так заприятелюють із Дівчинкою-Яка-Не-Жебрачка. Одна лишень оповідь про її страждання і пригоди була неймовірно захопливою. Усім хотілося, щоб вона раз за разом переповідала про все, що з нею сталося. Коли ти сидиш біля теплого вогню в затишній, сповненій світла кімнаті, дуже приємно слухати про холодне темне горище. Втім, і там ставалися захопливі речі — холод і обдерті стіни здавалися таким дріб’язком, коли велася розповідь про Мельхиседека або про веселих горобців та інші дива, якими можна було милуватися, якщо вилізти на стіл і просунути голову крізь віконце на горищі.

Та найбільше всім подобалась історія про бенкет і мрію, що справдилася наяву. Вперше Сара розповіла її наступного дня після того, як її відшукали. Кілька дітлахів із Великої Родини прийшли до неї в гості на чай, і доки вони сиділи або вовтузились на великому килимі перед коминком, вона розповідала цю історію, а індійський джентльмен уважно слухав. Коли Сара закінчила розповідь, вона поглянула на нього й поклала руку на його коліно.

— Це моя частина історії, — сказала вона. — А тепер чи не хотіли б ви, дядечку Том, розказати свою частину? — Це він попросив дівчинку називати його «дядечком Томом». — Я й досі не знаю, як усе сталося, — впевнена, це дуже цікаво.

Тож він розповів усім, як сидів на самоті, як йому було сумно і тривожно, а Рам Дасс пробував його розрадити, описуючи випадкових перехожих. Одна дівчинка проходила повз будинок частіше, ніж інші. Вона зацікавила його — частково тому, що він увесь час думав про загублену дівчинку, а частково тому, що Рам Дасс переказав йому пригоду на горищі з мавпочкою-утікачкою. Ласкар описав, як безрадісно виглядає помешкання дівчинки, і з якою гідністю вона при цьому поводиться. Крок за кроком Рам Дассові вдалося розвідати подробиці її нещасного життя. Він ви явив, як легко здолати невелику відстань по даху, щоб дістатись до віконця на горищі, і це відкриття потягнуло за собою решту див, що відбулися. «Сагібе, — сказав він якогось дня. — Я зможу пройти по черепиці й розвести вогонь для дівчинки, доки її нема вдома. Коли вона повернеться, змокла й холодна, і побачить, як палає вогонь, то подумає, що це зробив якийсь чарівник». Ідея звучала так заманливо, що сумне обличчя містера Керрісфорда проясніло від усмішки. Рам Дасс страшенно зрадів і заходився пояснювати своєму господареві, як легко буде здійснити й інші дива. Він з дитячим захватом віддався своєму задумові. Приготування до втілення цього плану зайняли багато днів, хоча для хворого вони минули зовсім непомітно. Того вечора, коли відбувся раптово перебитий бенкет, Рам Дасс стежив за вікном. У його кімнатці на горищі вже були приготовлені всі потрібні речі. Разом із ним розташувався помічник — так само зацікавлений у перебігу цієї дивовижної пригоди. Рам Дасс розтягнувся на даху й зазирав у віконце, спостерігаючи, яким провалом закінчився бенкет. Він був упевнений, що після такого розчарування Сара порине у глибокий сон. Потім із притіненим ліхтариком він прокрався до кімнати, а його напарник очікував надворі й подавав йому речі. Коли Сара крутилась уві сні, Рам Дасс приглушав ліхтарика й лягав долілиць на підлогу.

Діти випитували багато таких дивовижних подробиць, просто засипаючи тисячами питань.

— Я така рада, — казала Сара, — така рада, що саме ви виявилися моїм другом!

Вони й справді дуже подружились. Якимось дивовижним чином вийшло так, що вони чудово ладнали. В індійського джентльмена ще ніколи не було друга, з яким би він так легко знаходив порозуміння, як із Сарою. Уже через місяць, як і провидів містер Кармайкл, він став зовсім іншою людиною. Йому завжди було весело й цікаво, і він почав знаходити розраду в багатстві, яким володів, — а ще зовсім нещодавно воно здавалось йому огидною, нестерпною ношею. Містер Керрісфорд увесь час вигадував маленькі дива для Сари. Вони між собою жартували, начебто він — чарівник, тож одна з його розваг полягала в тому, щоб придумувати сюрпризи для неї. Дівчинка знаходила нові квіти, що росли в її кімнаті, діставала з-під подушки вигадливі подаруночки. А одного разу, коли вони сиділи поряд увечері, почула, як чиясь важка лапа шкребеться у двері. Сара пішла подивитися, хто це, й побачила великого собаку — чудового дога, з розкішним ошийником, зробленим зі срібла й золота. На ошийнику красувався напис: «Мене звати Борис. Я служу принцесі Сарі».

Найбільше індійський джентльмен любив згадувати про ті часи, коли маленька принцеса змушена була ходити в лахмітті. Вечори, коли разом збирались і Велика Родина, і Ерменґарда, і Лотті, проходили дуже затишно. Але й ті години, коли Сара та індійський джентльмен сиділи лише вдвох — читали або розмовляли, — мали для них особливу привабливість. Під час таких посиденьок траплялося чимало цікавого.

Одного вечора містер Керрісфорд, відірвавши погляд від книги, зауважив, що його маленька приятелька якийсь час сидить нерухомо і пильно вдивляється у вогонь.

— Про що це ти мрієш, Саро? — запитав він.

Сара відвела погляд і почервоніла.

— Я поринула у спогади, — сказала вона. — Пригадувала той голодний день і дівчинку, яку я тоді зустріла.

— Але ж у тебе було багато дуже голодних днів, — зауважив індійський джентльмен, і в його голосі вчувався сум. — Про який із них ти згадувала?

— Я забула, що не казала тобі. То й день, коли моя мрія справдилась.