Богдан Вікторович Коломійчук - Людвисар. Ігри вельмож

коней. Доки дрібнота гинула і розбігалася, цей кримський цвіт татарського війська узявся до захисту.

Бій зав’язався лютий і запеклий, спалахнувши вогнями і кров’ю. Сонце, мабуть, довго зважало, чи потрібен цим людям світанок, бо й так було ясно, як удень. Врешті, воно боязко визирнуло з-за обрію, розливши довкола червону барву, ніби також зранене.

З лісу надійшли озброєні сокирами і косами селяни. Досі вони ховалися з сім’ями і добром. Допомога виявилася хоч невелика, але вчасна. Степовики врешті здалися і потроху почали відступати. Все остаточно вирішилося в полудень коли оборонці міста кинулись наздоганяти нападників, що розпорошувались попереду, як грудки сухої землі. Так вони намагалися врятуватись, збиваючи з пантелику переслідувачів, аби десь далеко, в безпечному місці, знову з’єднатися і повернутися в орду.

Під вечір козаки, ополченці та стрільці Христофа завернули назад у місто. Тут уже засипали непотрібний підкоп, рахували вбитих та поранених. Тих і тих було чимало. В монастирі били дзвони, скликаючи на молебень. Живі йшли подякувати Богові і помолитись за душі померлих.

Кур’єр допитливо роззирався довкола, вишукуючи поглядом двох найманців, проте їх ніде не було видно. Як розпорядився Господь, невідомо.

Наступного дня, перепочивши, Христоф зібрав свою сотню і вирушив до Острога. Ось-ось туди мав прибути монарх, чиєї милості він сподівався.

Розділ IX

Увечері в шинку Стецька П’явки було людно та весело, як завжди. Музики, дещо зачухані, прокинувшись від сну заледве годину тому, бадьоро вишивали мазурку, потягуючи в перервах вишнівку, аби під ранок знову звалитися пляцком і проспати завтрашній день.

Поміж столами вже витанцьовували пузаті і костисті, дрібні й довготелесі ополченці з-під Високого Замку, котрі зовсім недавно були собі міщанами, а тепер мали зручну нагоду облишити дітей і хату на жінок.

На звичному своєму місці сиділи кумове Омелько та пан Бень, теревенячи без упину про нечисть, від чого та, мабуть, заходилася гикавкою, не відаючи, з якого дива.

Та був тут ще один відвідувач, немало дивуючи решту своєю присутністю, хоч і тримався подалі від усіх, в темному кутку. Єпископу Ліберу не пощастило проникнути в місто до того, як сторожа зачинила брами. Та найбільше дошкуляло те, що вперше на вартових не подіяли жодні погрози. Ніби їм було геть начхати на свою долю! Тепер, вигадуючи люту помсту, єпископ сердито цмулив з кухля вино і зиркав роздражненим котом на всіх, хто насмілювався підійти до нього ближче, ніж на два кроки.

Раптом троє чоловіків вдерлися в цей простір, а один з них навіть нахабно всівся навпроти його преосвященства. Це був начальник міської сторожі, достойник пан Єжи Даманський, котрий замість привітання тільки полегшено мовив:

— О, Єзус Марія, сів нарешті! Ніг не чую…О-о-ох!

Позбавлені такого права, двоє ціпаків мовчки стовбичили за його спиною.

Нарешті пан Єжи, здавалось, знайшов, кому вилити душу:

— П’яти вогнем печуть, ваше преосвященство, і коліна викручує. Може, на дощ? А може, застарий вже я, аби цілий день на своїх двох швендяти…

— То в чому ж річ? Їздіть верхи, — ядуче кинув єпископ непроханому співрозмовнику.

— Е-е-е, ваше преосвященство, — заперечив той, тицяючи наперед загрубілим пальцем, — де можна, там я справді в сідлі, а від вежі до вежі на коні не проїдеш. Галереї ці знаєте які вузькі? Отакісінькі…

Даманський розвів руки в боки і почав їх звужувати, і виявилось, що ці кляті помости мають заледве лікоть ширини. Видно було, що цей чоловік п’яний як чіп.

— Що вам треба? — дратівливо запитав Лібер.

— Маю розпорядження схопити вас, отче, — байдужкувато відповів той.

У відповідь Лібер презирливо посміхнувся.

— Он як? І хто ж розпорядився, дозвольте запитати?

— їх мосці пан війт і пан бургомістр, — мовив Даманський, — так-так, хапай, казали, Єжи, його преосвященство, щойно з’явиться. Цілісінький день чатував… Не надто ви квапились, отче.

— Та вже вибачте за клопіт, — єхидно сказав слуга церкви.

— Пусте, — великодушно заявив той, — я на вас не гніваюсь. От тільки ноги болять…

— Послухайте, пане Даманський, — перебив його Лібер, — хіба вам потрібен зайвий клопіт? Поверніться і скажіть тим достойним панам, що не знайшли мене, а я зумію віддячити.

— Е-е-е, ваше преосвященство, — начальник міської сторожі знову помахав пальцем, — віддячите мені, а їм?..

Даманський показав на ціпаків.

— Це непідкупні цербери! — твердо завершив думку пан Єжи.

Тут єпископ зауважив дві зневажливі гримаси, що свідчили геть протилежне. Отже, справа була тільки в цьому п’яному череваневі.

— Не знаю, сину мій, чим викликана ця зухвала впертість, — просичав Лібер, — але терпіння не належить до моїх чеснот. Відомо вам, як небезпечно мати справу з єпископом Львівським?

— Відомо, ваше преосвященство, — пробелькотів той, — бо я щоранку збираю трупи в міському рові. І серед них маю приємність споглядати й ваших ворогів. Якщо я завтра й опинюся на їхньому місці, то не відступлю.

Єжи Даманський раптом зовсім тверезо додав:

— А зараз ходімо. Пан війт зачекався.

Єпископ скорився. Підвівшись, він рушив слідом за ним. Той привів його у вузеньку кімнату, де зазвичай П’явчиха стелила постояльцям. Біля вікна виднілася невисока темна постать, що при появі єпископа ворухнулася, склавши руки на грудях. Ціпаки і Даманський вийшли, залишивши тих наодинці.

— Хотів би просити пана війта, — першим роздратовано озвався Лібер, — аби дав пояснення.

— Куди ж вам поспішати? — спокійно заперечив той, — місто зачинене, сторожа вас не пропустить. Хіба попрямуєте до Високого Замку, адже вам так потрібна ця дівчина.

— Ця відьма! — сердито уточнив єпископ.

— Облиште, ваше преосвященство, — засміявся війт, — вона така ж відьма, як ви святий Рох.

Сказане виглядало як жарт, але єпископ розлючено тупнув ногою.

— Ви нарешті розтлумачите, в чому я винен перед магістратом? — голос його чувся, либонь, аж надворі.

— У смерті цілого загону гайдуків, — спокійно промовив війт, — почнемо з цього…

Лібер жодним порухом не виказав свого хвилювання, тільки неквапно вмостився на стільці.

— Що ж, доведеться вислухати вас, — сказав він.

— Якщо на те ласка вашого преосвященства, — продовжив війт. — Почну з того ранку, коли наша хресна хода наштовхнулася в лісі на мертвих бідолах. Пригадується, ви ревно молилися за упокій… Вочевидь, трохи перестаралися, бо один з гайдуків вирішив повернутися з того світу. Так-так, отче, донька гробаря, хай благословить її Господь, виявилася ретельнішою за свого батечка, який ледве не поховав нашого безцінного свідка живцем. Кожному, кому не відтяли голову, дівиця підносила до вуст люстерко. І сталося диво: воно раптом запітніло.

Єпископ здригнувся.

— Звісно, жодних сподівань на його одужання я не мав, — продовжив війт, насолоджуючись такою реакцією, — але не звідані шляхи Господні, і позавчора сердега прийшов до тями. Він пригадав, ваше преосвященство, що, стікаючи кров’ю