Марк Твен - Пригоди Гекльберрі Фінна

повела нас нагору і показала дядькам їхні кімнати, дуже простенькі, проте затишні. Потім сказала, що забере зі своєї кімнати всі сукні та решту речей, якщо вони заважають дядечку Гарві. Той відповів, що нітрохи не заважають. Сукні висіли на стіні, за ситцевою завісою, що опускалася до самої підлоги. В одному кутку була стара скриня, в іншому — футляр із гітарою, а ще багато різних дрібничок та витребеньок, якими дівчата люблять прикрашати свої кімнати. Король сказав, що з ними кімната видається значно затишнішою та милішою, і звелів їх не чіпати. У герцога кімнатка була дуже маленька, зате зручна, і мій закуток теж.

Увечері в них була урочиста вечеря, і знову прийшли ті ж гості, що й вранці, а я стояв за стільцями короля та герцога і прислуговував їм, а решті прислуговували негри. Мері Джейн сиділа на місці господині, поруч із Сюзанною, і говорила всім, що печиво не вийшло, а соління не такі, як треба, і кури попалися нікудишні, дуже тверді, — словом, усі ті дурниці, які зазвичай говорять господині, коли напрошуються на компліменти. А гості чудово бачили, що все вдалося дуже добре, і все хвалили, запитували, наприклад: «Як вам вдається так зарум’янити печиво?» або: «Скажіть, Бога ради, де ви берете такі чудові пікулі?» — і так далі; ну, знаєте, як зазвичай буває за вечерею — переливають із пустого в порожнє.

Коли все це закінчилось, ми із Заячою Губою повечеряли на кухні залишками, доки всі решта допомагали неграм прибирати зі столу та мити посуд. Заяча Губа почала мене розпитувати про Англію, і, їй-Богу, я кожної миті думав, що зараз засиплюсь. Вона запитала:

— Ти колись бачив короля?

— Якого? Вільгельма Четвертого?[9] Аякже! Він ходить до нашої церкви!

Звісно, я знав, що він давно помер, але вирішив їй цього не казати. От після того, як я сказав, що він ходить до нашої церкви, вона мене питає:

— Як? Весь час ходить?

— Звісно, весь час. Його лавка якраз напроти нашої — по другий бік від кафедри.

— А я думала, він живе в Лондоні.

— Ну, так, там він і живе. Де ж йому ще жити?

— Але ж ти живеш у Шеффілді!

Ну, думаю, влип. Довелося спочатку вдати, ніби вдавився курячою кісткою, щоб виграти час, — треба ж придумати, як викрутитись! Тоді кажу:

— Тобто він ходить до нашої церкви завжди, коли буває в Шеффілді. Це тільки влітку, коли він приїжджає на морські ванни.

— Що ти мелеш, то ж Шеффілд не на морі!

— А хто сказав, що він на морі?

— Ти сам сказав!

— Я такого і близько не говорив!

— Ні, говорив!

— Ні, не говорив!

— Говорив!

— Нічого подібного.

— А що ж ти говорив?

— Я сказав, що він приїжджає на морські ванни — ось що я сказав.

— То які ж там морські ванни, якщо немає моря?

— Слухай, — кажу я, — ти колись бачила англійський ель?

— Бачила.

— А потрібно їздити до Англії, щоб його побачити?

— Ні, не потрібно.

— Так отож, і Вільгельму Четвертому не треба їздити до моря, щоб приймати морські ванни.

— То звідки в такому разі він бере морську воду?

— Звідти ж, звідки люди беруть ель: із бочки. У Шеффілді в палаці є котли, і там йому цю воду гріють. А в морі стільки води ти ніяк не нагрієш, бо там немає приладів для цього.

— Тепер зрозуміла. Так би зразу й сказав, а то стільки часу дарма згаяв!

Ну, тут я зрозумів, що виплутався вдало, і мені стало значно легше та веселіше. А вона знову причепилась:

— А ти теж ходиш до церкви?

— Звісно, весь час ходжу.

— А де ти там сидиш?

— Як це — де? На нашій лавці.

— На чиїй?

— На нашій, тобто на лавці твого дядька Гарві.

— На його лавці? А нащо йому лавка?

— Щоб сидіти. А ти думала, для чого?

— Нічого собі! А я думала, що його місце на кафедрі.

А нехай йому, зовсім із голови вилетіло, що він проповідник! Ну, бачу, знову я засипався. Довелося знову вдавитися курячою кісткою й подумати. Тоді я сказав:

— Що ж, по-твоєму, в церкві буває лише один проповідник?

— Та навіщо ж більше?

— Як! Це щоб королю проповідувати? Ну, знаєш, я таких, як ти, ще не бачив! Та їх менше сімнадцяти не буває.

— Сімнадцять проповідників! Господи! Та я б ні за що не висиділа стільки часу, навіть для спасіння душі. Це їх у неділю всіх не переслухаєш.

— Дурниці, вони не всі в один день проповідують, а по черзі.

— А що ж тоді робить решта?

— Та як тобі сказати… Нічого особливого. Сидять собі, відпочивають, збирають пожертви. Та мало чим зайнятися можна! Буває, взагалі нічого не роблять.

— То навіщо вони тоді потрібні?

— Як це — навіщо? Для порядку. Невже ти цього не знаєш?

— І знати не хочу про такі дурниці! А як у Англії ставляться до прислуги? Краще, ніж ми до негрів?

— Та де там! Слугу там і людиною не вважають. Ставляться гірше, ніж до пса якого.

— А на свята хіба їх не відпускають, як у нас, — на Різдво, на Новий рік…

— Вигадала таке! Одразу видно, що ти в Англії ніколи не бувала. А чи знаєш ти, Заяч… Чи знаєш ти, Джоанно, що в них ніколи і свят не буває, їх цілий рік нікуди не відпускають: ні до цирку, ні до театру, ні до негритянського балагану, ну просто нікуди!

— І до церкви теж?

— І до церкви теж.

— Але ж ти ходиш до церкви?

Ну от, я знову заплутався! Зовсім забув, що сам вдаю слугу старого пройдисвіта. Але наступної миті я вже заходився пояснювати їй, що лакей — це зовсім не те, що звичайний слуга, і зобов’язаний ходити до церкви, хоче він цього чи ні, і сидіти там разом із господарями, бо так мусить бути. Але вийшло все це в мене не дуже складно; закінчив я пояснювати і бачу, що вона мені не вірить.

— Дай, — каже, — мені чесне індіанське, що ти не набрехав мені сім мішків гречаної вовни.

— Чесне індіанське, ні, — відповідаю я.

— Зовсім нічого не прибрехав?

— Абсолютно. Жодного словечка брехні.

— Поклади руку на оцю книжку і скажи ще раз.

Я бачу, що це всього лише словник, поклав руку і повторив. Вона нібито повірила і каже.

— Ну добре, може, щось у твоїх байках і правда; але ти вже вибач, ніколи такого не буде, щоб я усьому, від початку