Володимир Павлович Бєляєв - Будинок з привидами

він сказав, було дуже образливе. Котька осоромив мене перед усіма зборами. Тепер я його ненавидів ще більше, але дивна річ: почуваючи себе ображеним, розуміючи, що я оскандалився своїм виступом, сказавши дрібниці і не повідомивши найголовнішого, я водночас розумів, що збори на моєму боці, що Котька своєю довідкою нашкодив собі ще більше.

— А дай мені ще запитаннячко, голово! — підводячись з-за рояля, сказав Микита.

— Але ж запитання вже закінчилося. Що? — сказав, незадоволено поморщившись, голова, але тут же кивнув: — Давай!

— Ось послухай, Григоренко, — вже іншим, суворим голосом, дивлячись у вічі Котьці, сказав Микита. — Розкажи зборам докладно: в яких ти був стосунках з садівником Корибком?

— Я не розумію… Я був… я був його квартирантом… — поквапливо відповів Котька.

Збори насторожилися. В швидкій Котьчиній скоромовці ми всі почули хвилювання.

— Ще? — суворо зажадав Микита.

— Потім я був понятим, коли у Корибка робили трус… — додав Котька.

— Ну, а сина ти його знав?

— Ні… Тобто… — збився Котька.

— Що це значить — «тобто»? Та ти не виляй, друже! Говори прямо й без фокусів.

— Я знав, але не думав, що це його син… Вони при мені були на «ви».

— Значить, ти бачив, коли цей Збігнєв приходив до батька? — спитав Микита.

— Бачив. Це було двічі. Раз він прийшов уночі, я вже спав, а вдруге — я повернувся з міста — вони сиділи в кухні й обідали.

— І ти ні про що не догадувався?

— Про що я міг догадуватися? — спитав Котька.

— Ну, що ця людина наш ворог і тому подібне?

— А звідки я міг це знати? — здивувався Котька.

— Як звідки? Невже ти не знав, що цей син садівника був пілсудчиком і, як з'ясувалося на слідстві, на додаток до всього ще й англійським шпигуном, що він прийшов з того боку? Нічого цього ти не знав? — спитав Котьку Микита.

— Звичайно… нічого не знав! — тремтячим голосом відповів Котька і озирнувся, неначе збираючися залишити збори.

— А що ти говорив на Семінарській?

— Де? — вже зовсім тихо спитав Котька.

— Та ти не придурюйся. Сам знаєш чудово — де! — зло сказав Котьці Микита і, звертаючись до голови, попросив: — Дай-по мені слово!

Микита вийшов до проходу і, стоячи майже поряд Котькою, сказав:

— Іноді, товариші, бувають випадки, коли ми приймаємо в нашу спілку вихідців з чужих родин. Ми чинимо то всупереч прислів'ю, що яблуко від яблуні недалеко відкочується, і часом трапляється так, що ми буваємо праві, а не прислів'я. Одначе ми робимо це в тому випадку, коли люди, які обрали собі новий шлях, чесно поривають а минулим, нічого від комсомолу не приховують і не обманюють нас. Ось тут сидить цей… з дозволу сказати, останній могікан… Нібито все гладенько: все розказав, у всьому признався, руки робітничі, а говорить так — заслухаєшся! Просто можна зразу в агітпроп осередку вибирати. Усе це так, та не так. Ось ми слухали його, пороззявлявши роти, а він вас усіх обманював тут…

Микита передихнув, збори з тривогою чекали, що він скаже далі. Котька сидів похнюпившись, а голова висунувся з своєю табуреткою ближче до рампи.

— А він обманув вас! — повторив Микита, витираючи долонею спітнілий лоб. — І недаремно я запропонував йому роззброюватися. Справу садівника радпартшколи Корибка ви знаєте, читали про неї в газеті. Садівник Корибко разом із своїм сином уже давно в штабі Духоніна, справу здано в архів, і все це, так би мовити, сива давнина. Але навіщо брехати? Навіщо брехати, питаю? Брехати може тільки людина, у якої совість нечиста. А ось цей, як його правильно тут назвали, тип збрехав. Я, ви знаєте, у вас в осередку нова людина. Мене тимчасово прикріпив окружком комсомолу для посилення роботи. Коли Григоренко подав заяву про прийом, я, знаючи, що він жив на квартирі у садівника Корибка, розпитав про нього у знайомого слідчого ДНУ, товариша Вуковича, який вів справу Корибка. В справі цій є свідчення Григоренка. В ДНУ він признався, що бачив не два, а навіть три рази, як додому до садівника приходив його син, Збігнєв, причому там, у своїх свідченнях, Григоренко прямо і ясно написав, що ще з часів петлюрівщини він знав, що син садівника Корибка — пілсудник, що він утік за кордон і таке інше… Григоренко сказав на слідстві, що він не повідомив про все це владі тільки тому, що він боявся, як би цей Збігнєв його не пристрелив. Не будемо тут говорити, чи правильно зробив Григоренко, чи неправильно, — думаю, що ви всі розумієте це самі, — але навіщо брехати, постає питання. Навіщо обманювати збори, прикидатися незнайком, кричати тут усякі революційні слова, щодо зречення матері і водночас зустрічатися з матір'ю потай? Все це мені дужо й дуже не подобається, товариші. Пропозиція: даного… суб'єкта в комсомол не приймати! — І, неначе відрубавши останню фразу, Микита несподівано сів на місце.

— Продовжуватимемо обговорення чи… — спохватився голова.

— Голосуй! — почулися вигуки в різних кінцях залу.

— Хто за пропозицію товариша Коломійця? — спитав голова.

Комсомольці підняли руки і затулили від мене Микиту.

— Проти? — спитав голова. Ніхто не підняв руки проти.

— Тоді… хвилиночку… — оголосив голова і, знайшовши на столі повістку денну, підніс її до окулярів. — Переходимо до дальшого питання, — сказав він. — Але перед цим попрошу безпартійну молодь залишити зал.

Поки ми з Петьком протискувались між двома лавами, намагаючись вийти в прохід, Котька Григоренко, високо піднявши голову і розмахуючи руками, як борець, швидко пройшов перед нами і зник у дверях. Коли ми вийшли на Центральний майдан, біла сорочка Григоренка маячила далеко в Кузнечному провулкові. Котька йшов до себе додому такою ж нахабною, визивною ходою. Він сьогодні програв, але видно було з усього — вирішив не здаватися.

Ця неділя випала холодна, вітряна.

Вгорі, на валах Старої фортеці, було зовсім холодно. Ми з Галею видерлися туди по схилах бастіонів, вкритих вигорілою, жовтою травою, і все місто зразу розкинулося перед нами, обведено вузенькою, зверху схожою на струмочок річкою. Зліва виднілися маленькі будинки Заріччя, десь з самого краю його білів у саду фасад будинку радпартшколи, справа, за фортечним мостом, що веде у фортецю з міста, над самою скелею були розкидані Руські фільварки — так називалося західне передмістя міста. Далеко внизу, біля вигину річки, під баштою Стефана Баторія, я побачив звислий над водою чорний камінь. Він здавався звідси дуже-дуже маленьким, виру під ним зовсім не можна було помітити. Я згадав, як налякав нас тоді вночі, коли ми з Галею поверталися з кафе Шипулинського, вартовий міліціонер,