Пітер Хьог - Тиша

монотонності. Маленький вічний експеримент. Щоб дізнатися, чи не можна хоч трохи все поліпшити.

— Мій останній сезон під час судового розгляду, — сказав Даффі, — проходив у Ретса в Гамбурзі. Там був молодий клоун. У нього був сорокап’ятихвилинний вихід. У той час Карл був єдиним клоуном у Європі, який сам-один міг утримувати чиюсь увагу більше двадцяти хвилин. А цей молодий клоун через двадцять хвилин навіть ще й не відкривав свого футляра для скрипки. Бували вечори, коли нам доводилося викликати на сцену чергових пожежників. Щоб публіка не зжерла його. Зала у Ретса вміщала до тисячі восьмисот чоловік. Коли був ухвалений вирок і я звільнився, його контракт продовжили на три місяці. Я тоді говорив собі: через десять років у нього буде власний цирк. Через двадцять років він володітиме імперією. Минуло двадцять років. І ти винен мені оренду за шість місяців.

Тепер Каспер пригадав. Чорноволоса людина в смокінгу. Наступник Бораса. Як і Даффі, мабуть, пам’ятав молодшого клоуна.

Він поклав ключі від запалювання на приладову дошку перед сторожем.

— Цей вагончик. Відбуксируй його сьогодні вночі. Ти отримаєш за нього сімсот тисяч. У «Класик Вінтаджес» у Хельсинґері.

Даффі не доторкнувся до ключів.

— Я заглянув у житлові приміщення. Холодильник вимкнено і розморожено.

— Я їду у відпустку.

Каспер відчинив дверці. Вони вийшли на вулицю. Навколо було тихо.

У руках у Даффі були ключі від машини — від циркового пікапа.

— Я відвезу тебе до лікарні.

Удалині шуміла Південна автомагістраль. Усе-таки дивна річ — автомобільний шум. Його не зупиняє шумозахисний екран, він просто підіймається вгору. А потім опускається в якомусь іншому місці. Немов опади після хімічної катастрофи.

— Мене направили сюди, — сказав Каспер. — На цей майданчик. Ти надіслав пропозицію. Соні з цирку «Блаф». Яка займається моїми справами. Рік тому. Тут щось не так.

Сторож мовчав. Каспер сканував навколишній світ. Усе було на півтону мертвіше, ніж треба. З боку болота має вчуватись бугай. До вісімдесяти децибел глибокого, схожого на удар литавр звуку. Ухання сови в районі вілл перед Ґлострупом. Але замість цього була тиша.

— За огорожею стоїть «рено», в якому сидять двоє, — сказав Каспер.

Цирк — це фрагмент Середньовіччя, що вижив на околиці сучасного світу. Циркові артисти — застаріли, вони немов лисиці, що пристосувалися до міста і його смітників. Але вони не самотні бродяги, а братство напівдиких тварин. Їх не цікавлять премії і гранти. Вони не зв’язуються з компаніями із розповсюдження квитків. Тримаються подалі від Податкового управління. Вони живуть відповідно до обмеженої кількості законів, один з яких говорить: граючи в хованки з владою, треба завжди підтримувати один одного.

Даффі розхитувався на п’ятах.

Каспер простягнув руку.

Даффі поклав у його долоню ключі від машини. Провів його до воріт. Відімкнув замок.

Вони чекали на Каспера, він їх не чув. Навіть якби й почув, це б не допомогло.

Вони вийшли з автівки, припаркованої попереду за п’ятдесят метрів, це були ті двоє ченців. Десь позаду нього відчинилися двері, що виходили на площу. За спиною у нього була дротяна огорожа, а по той бік дороги — зарості глоду зі «Сплячої красуні». І він ледве тримався на ногах. Він підійшов до ченців і сів у машину.

14

Відкритий простір перед поліцейською префектурою було оточено — до адміністративного будинку компанії «Арла». З боку вулиці Бернсторфґаде встановили шлагбаум, один з ченців устромив свою ідентифікаційну картку в проріз — і шлагбаум злетів угору.

Вони проїхали повз бронеавтомобілі, вантажівки цивільної оборони, машини «швидкої допомоги». Ченці припаркували свою автівку на хіднику, біля червоних казарм дорожньої поліції. Вони взяли Каспера під руки і чи то повели, чи то потягли його. Через вулицю, до дверей з боку порту, а потім — до ліфта.

Виходячи з ліфта, він побачив вузький коридор, і перше, що він почув, була музика. Вона була тиха, линула звідкись іздалеку, а проте звучала досить виразно. Це була кантата BWV 106 у виконанні жіночого хору Копенгагенської поліції, йому був знайомий цей запис, якраз на цьому компакт-диску солістом разом з хором виступає регент хору Ханне Бек Хансен — начальник Копенгагенської поліції. Каспер упізнав її красиве сопрано — практично без вібрато.

Двері, що вели до прямокутної, з високими стелями кімнати, схожої на шкільний фізкультурний зал, було відчинено. Уздовж довгої стіни стояли письмові столи, четверо поліцейських сортували папери. У дальньому кінці кімнати, біля полиць із швидкозшивачами, сиділи дві жінки-поліцейські перед якимсь апаратом, що нагадував комутатор.

У кімнаті було шість великих вікон, що виходили на набережну. Біля одного з них нерухомо сидів важкотілий старий, якого, здавалося, одягли в Інституті чоловічої моди, а потім спустили за допомогою крана, щоб посадити в це крісло. Біля другого вікна стояв Мерк, поряд з ним — невелика магнітола, з неї і звучала музика.

Мерк обернувся й подивився на Каспера. На промоклі від крові пов’язки.

Він узяв на одному із столів газети, що лежали там, і поклав їх на стілець поруч. Каспер сів на газети.

— Вайдебуль, — сказав Мерк, кивнувши у бік старого. — Представляє Міністерство у справах церкви. Він здійснює зв’язок з Притулком.

На магнітолі лежав компакт-диск, на його обкладинці була зображена золота ліра — емблема всіх поліцейських оркестрів. На пластиковий футляр капнула кров, Мерк відсунув його і вимкнув музику.

— Треба покликати Кайсу, — сказав він. — І принесіть колу. І каву.

— І склянку чогось міцного, — додав Каспер.

Ченці зникли. Мерк знову подивився на блокований район.

— Ми оточили «Конон», — сказав він. — Двісті чоловік із загону особливого призначення. Чотири моторних човни.

Бойові плавці з ВМФ. Два військових гелікоптери, на випадок якщо вони спробують вивезти дітей повітрям. Тридцять чоловік для збору інформації за приватними адресами бізнесменів. У будинок увійшли десять хвилин тому.

Каспер намагався вслухатися в Мерка, йому це не вдавалося, слух його був нестабільний, схоже, він чув усе гірше й гірше.

— Принцип тотальної оборони, — продовжував Мерк. — Так це офіційно називається. Гарна думка. Дуже по-данському. Принцип цей передбачає беззастережну співпрацю. Коли трапляється катастрофа — як ось зараз, — усі діють погоджено. Поліція, «Фальк»[57], цивільна оборона, пожежники, військові. У нас у Данії бояться оголошувати надзвичайний стан. Політики вважають, що вони в змозі забезпечити себе законами на всі випадки життя — навіть на випадок державного перевороту. В результаті ми живемо в умовах цивільного надзвичайного стану. Поліція керує самим розслідуванням. Загони місцевої самооборони беруть на себе оточення. Цивільна оборона наводить порядок. Військові надають свої м’язи. З нами навіть Міністерство у справах