Гюстав Флобер - Пані Боварі

буде тривалим; і, хто знає, чи ми не побачимо під час наступного сільського свята, як наш добрий Іполит візьме участь у вакхічних танцях у колі веселих товаришів і таким чином привселюдно доведе отими вибриками та колінцями своє цілковите вилікування. Так слава ж усім великодушним ученим! Слава цим роботящим умам, що присвячують свої безсонні ночі праці над удосконаленням роду людського та над полегшенням його страждань! Слава, честь і хвала! От де воістину можна сказати, що сліпі прозріють, глухі почують, а криві ходитимуть прямо! Ті дива, які фанатизм обіцяв колись обранцям, наука робить нині для всіх! Ми будемо тримати наших читачів у курсі всіх подальших стадій цього незвичайного лікування».

І все ж таки через п'ять днів до лікаря прибігла на смерть перелякана тітка Лефрансуа.

— Рятуйте! Він умирає! От лихо на мою голову! — репетувала вона.

Шарль кинувся до «Золотого лева», а Оме, побачивши, як він біжить по вулиці простоволосий, і собі покинув аптеку. Розчервонілий, задиханий, стривожений, він примчав до трактиру і почав розпитувати людей, що товпилися на сходах:

— Що там таке з нашим цікавим стрефоподом?

А стрефопод бився в страшенних корчах — мало стіни не проламав механічним пристроєм, в який була заправлена його нога…

Обережно, щоб не порушити положення хворої ступні, Шарль зняв із неї скриньку — і перед ним постало жахливе видовище. Вся нога перетворилася в величезну пухлину, на якій, здавалось, от-от лопне туго нап'ята шкіра, намулена до синців знаменитим пристроєм. Іполит уже давно скаржився на біль, але на те не звертали уваги; тепер довелося визнати, що він робив це недарма, і його на кілька годин звільнили від скриньки. Але як тільки нога трохи відтухла, наші вчені вирішили знову затиснути її в апарат, та ще й загвинтити тугіше, щоб швидше зросталася. Нарешті через три дні Іполит не витерпів; тоді вони знову зняли механізм і дуже здивувались наслідкам свого лікування. Уже не тільки по ступні, але й по гомілці пішов жовтавий опух, а на ньому де-де прикинулись прищі, з яких виступала якась чорна ропа. Справа почала обертатися зле. Іполит нудив світом, а щоб йому була бодай якась невеличка розвага, тітка Лефрансуа поклала його в малій кімнаті біля кухні.

Але там щодня обідав акцизник, він прикро скаржився на таке сусідство, і Іполита перевели в більярдну.

Блідий, зарослий, з глибоко запалими очима, він стогнав під грубими ковдрами і вряди-годи повертав свою спітнілу голову на брудній, заслідженій мухами подушці. До нього часом приходила пані Боварі. Вона приносила йому чисті ганчірки для припарок, утішала його, підбадьорювала. Зрештою, товариства йому не бракувало, особливо в базарні дні, коли селяни, з'юрмившись навколо нього, ганяли більярдні кулі, фехтували киями, курили, пили, співали, галасували.

— Ну, як ся маєш? — питали вони, ляскаючи хворого по плечу. — Е, знати по тобі, що не дуже-то! Ну, що ж — сам собі винен. Треба було зробити так і так…

І розповідали йому, як люди виліковувались іншими способами, а потім говорили, щоб піддати йому охоти:

— Та ти не маніжся так! Уставай! Бач, вилежується, як барон! Ге, а тобі таки не світить, старий гріховоде!

І справді, гангрена забиралася щораз вище. Боварі з горя мало сам не занедужав. Він прибігав щогодини, щохвилини. Іполит дивився на нього переляканими очима, хлипав і бурмотів:

— Ну, коли ж це я одужаю?.. Рятуйте мене! Ох, лиха моя година та нещаслива!

І лікар ішов, наказуючи дотримуватись суворої дієти.

— Ти його не слухай, синку, — говорила тітка Лефрансуа, — і так уже вони тебе попомучили! Зовсім охлянеш! Ось на тобі душу обавити!

І вона підносила йому тарілку доброго бульйону, шматочок печені, кришеник сальця, а часом і чарчину горілки; але хворий не наважувався і торкатися до неї.

Дізнавшися, що йому дедалі гіршає, до нього прийшов абат Бурнізьєн. Він почав із того, що висловив співчуття стражданням Іполита, але тут же заявив, що цьому слід радіти, бо на те божа воля; треба використати цю нагоду для примирення з небом.

— Бо ти, сину мій, — докоряв батьківським голосом священик, — трохи легковажив своїми обов'язками. Рідко бував на службі божій, а скільки років уже не сповідався? Я розумію, що твої заняття, вся ота суєта мирська, відвертали тебе від турбот про спасіння душі. Але зараз час тобі схаменутися. Впадати у відчай непотрібно: я знав великих грішників, які, ступаючи на божу дорогу (тобі це ще буде не скоро, заспокойся), ревно благали в господа милосердя і помирали з спокійною душею. Сподіваюся, що й ти, так як вони, подаси собою добрий приклад! Чого б тобі, для більшої певності, не молитися вранці і ввечері? Проказуй «Богородице діво, радуйся» і «Отче наш, що на небі…» Правда, правда, прошу тебе. Зроби мені таку ласку. Чи тобі воно важко?.. Значить, згода?

Бідолаха згодився. Кюре став учащати до нього щодня. Він балакав з трактирницею і навіть розповідав усякі анекдоти з жартами і дотепами, які не доходили до Іполита. А потім, скориставшися з якоїсь нагоди, надавав своєму обличчю поважного виразу й переходив на релігійні теми.

Його старання не пропали марно: незабаром стрефопод дав зарік сходити на прощу в Бон-Секур, коли одужає. Пан Бурнізьєн зауважив, що це непогана думка: зайва пересторога не пошкодить. Ніякого ризику тут не може бути.

Аптекар був обурений цими попівськими підступами, як він висловлювався; вони, мовляв, тільки заважають хворому одужати, — і одно торочив тітці Лефрансуа:

— Дайте йому спокій! Отією містикою ви тільки підриваєте його моральний стан!

Але добра жінка й слухати не хотіла пана Оме. Адже це з нього постало все лихо. На злість йому вона навіть поставила у хворого в головах чашку святої води і буксову гілку.

А тим часом релігія допомагала Іполитові не краще від хірургії, і процес загноєння брався все вище й вище, перекидаючись від кінцівки до живота. Яких уже тільки ліків йому не давано, яких припарок не прикладувано, — мускули продовжували нестримно розкладатися, і нарешті Шарль був змушений відповісти пані Лефрансуа ствердним кивком голови, коли вона спитала його, чи не послати б, при такій крайній оказії, в Нефшатель по тамтешнє медичне світило, пана Каніве.

П'ятдесятирічний доктор медицини, поважний, самовпевнений, не стримався, щоб не засміятися зневажливо, побачивши ногу, аж до коліна вражену гангреною. Потім він рішуче заявив; що тут рада одна — ампутація, і пішов до аптеки, де заходився лаяти віслюків, які довели бідну людину до такого стану. Смикаючи пана Оме за ґудзик сюртука, він розкричався на всю аптеку:

— От маєте