Ганс Хрістіан Андерсон - Казки

прикрила долонею, і горів він нестотно, як свічечка, а полум’я було таке тепле та ясне! Що за диво? Здалося їй, ніби сидить вона перед панською грубою, обробленою у мідь і залізо розкішно. Вогонь так привітно палає і гріє так хороше та тепло! Коли тільки що вона до полум’я захтіла простягти свої ніжки, — як разом полум’я згасло і груба не знать куди ділася: зосталася дівчинка тільки з недогарком сірника у руці!

От черкнула вона об стіну й другим. Блиснув вогонь, загорівся, і тамечки, де світ на мур упав, стіна зробилася, як намітка, прозорою: можна було бачити зсередини чисто кімнату.

Глянула дівчинка… а в кімнаті стіл засланий скатертиною білою, білою як молоко! На скатертині у цяцькованім полумиску стоїть печена гуска, начинена яблуками та сливками, а од неї — гарячим та смачним паром так і душить! От, дума, щастя! А тут як плигне гуска з полумиска додолу, а ніж і виделка услід, та прямісінько до дівчини.

Коли це… погас сірник, і знов усе зникло: зосталася тільки стіна висока та холодна!

От черкнула вона й третім! Зирк, — аж вона сидить уже під ялинкою — чудовою, панською. Ця була більша і далеко краща за ту, що вона торік у багатого крамаря бачила кріз скляні двері.

Господи! Скільки свічок світилося по зелених гілках!

Скільки-то висіло вгорі цяцьок та ляльок! І здалося, ніби вони їй всміхаються. Але тільки що простягла вона обоє рученят, — а сірник і погас.

Знялися усі свічечки з дерева й полетіли вгору високо-високо. Дивиться — то не свічечки вже, а зірки на небі: одна з них покотилася й покинула по собі довгу вогняну стягу.

«Мабуть, хтось умер!» — подумала дівчинка, бо старенька покійна бабуся, котра тільки й любила її щиро, було часто каже: «Коли часом зірка скотиться, то, певно, душа чиясь полинула до Бога!»

Черкнула дівчинка іще одним сірником об стіну. Блиснуло ясне та велике полум’я, а серед нього її бабуся з’явилася — з таким ясним обличчям, з таким щирим поглядом.

— Бабусенько! — крикнула дівчинка. — Візьми мене з собою: я знаю, як сірник згасне, то зникнеш ти — як груба мідяна, і гуска печена, й ялинка чудовно-хороша!

От разом запалила вона всю пачку, бо боялася, щоб бабуся її не кинула. Сірники запалали, і полум’я з них здалося їй яснішим од сонця. Ніколи бабуся не була такою гарною та величною! Узяла вона дівчинку на руки, і обидві, осяяні світом, радісно полинули вгору високо-високо — туди, де нема ні холоду, ні голоду, ні туги — полинули до самого Бога!

Але й другого зимнього ранку, у куточку між двох будинків, маленька дівчинка усе ще сиділа з почервонілими щічками, з люб’язною усмішкою, — тільки вже одубла й замерзла.

Зійшло холодне сонце на Новий рік й осяяло дівчинку з її сірниками. Одна пачка була зовсім спалена, і люди казали: «Певне, погрітись, бідна, хотіла?» Але ніхто не відав про ті дива, що вона бачила, ні про те, у якім сяянні полинула вона зі старенькою бабусею на нову оселю!

Пташина пісня

Сидів собі бідолашний в’язень у міцній темниці та тісній, у великому венгерському місті.

Закували його в кайдани та й кинули в неволю. В темниці було вогко, холодно й сумно. Замість ліжка кинули йому мокру солому; замість обіду — хліб та воду носили; а він — блідий, хворий, сумний — сидів там не день і не два, а довгі роки. Вряди-годи сонечко зазирало до нього в маненьке віконце, а свіже повітря й не подихало. Думав він журную думу о свої кревні, о дрібненькі дітки; думав він, що, може, давно вже забули його всі, лічачи мерлим!

«Що то робиться на світі, в ріднім краю?» — думає.

Підійшов він до вікна. Був чудовий літній вечір: сонце заходило за ліс, купало верхів’я його червоними хвилями; люди йшли й їхали по вулицях. Башта була така висока, що люди згори здавалися манюсінькими.

Крикнув їм в’язень, та ніхто не почув його. А в синьому небі мріли птиці; проти вікна тихо линув орел.

— Орле, орле! — крикнув йому в’язень. — Сядь на віконце до мене та розкажи, що діється на землі, заспівай мені пісню!

— Ні! — одрікає орел. — Вікно твоє дуже маненьке: мені ніде сісти. Не розкажу я тобі, що діється на землі, бо я рідко спускаюсь на неї: на височезних скелях та старезних дубах кладу я кубла геть-геть од лихих людей, щоб їх не зруйнували. Не про тебе[33] моя пісня, бо й на землі я не співаю ніколи. Я піднімаюсь високо — і мої пісні слуха тільки сонце довічне.

І подужим[34] помахом своїх широких крил піднявся орел погордо до неба та й зник із очей.

— Лебеде, лебеде! Розкажи мені, що діється на землі, заспівай мені пісню!

— Ні! — одповів лебідь. — Не розкажу я тобі, що діється на землі: я плаваю завжди по воді між очеретами зеленими, гнучкими. Коли ранесенько-рано зачервоніє вода, я голосно вітаю зорю — «на добридень!». Не про тебе моя пісня: я заспіваю її, як умирати стану.

І лебідь полинув у повітря, посвічуючи своїми білими крилами.

— Горобчики-голубчики! Сядьте на віконце, розкажіть, що робиться на землі, заспівайте пісню!

— Цвірінь, цвірінь! Не маємо коли: нам ще треба позбирати зерно, що мірошник, певне, розсипав.

Коли це — разом — пурхнула пташка сіренька, покрутилась перед віконцем та й сіла на залізного прута.

— Добридень, соловейку! Спасибі тобі, пташко-голубко, що привітала мене; розкажи ж, що робиться на землі, заспівай мені пісню!

— Добре! Я розкажу тобі, що робиться на землі, я заспіваю тобі пісню! — почав соловейко.

І хвилею голос полинув.

Умився дрібними сльозами з радощів в’язень бездольний, упав на солому, та все плаче, та все слуха…

— Вчора рано-пораненьку, — защебетав соловейко, — було так гарно та здорово; я перелетів до твоєї хати, сів на зеленій ліщині перед віконцем, сів та й почав щебетати. Дитинка твоя спала у колисці; розплющила ясні свої оченята: «Де тато, де тато?» — питає та слуха моєї пісні. Твої кревні плачуть, згадуючи тебе, вони тебе щиро кохають і жадають побачити в вічі.

Не журись та на Бога дивись: він бачить твою безневинність! Лихі люди звільнять тебе, і знов ти вийдеш на землю, на світ, на свіже повітря. Будуть пеститись до тебе ще твої діти, цілуючи й милуючи тата. Настане тихий літній вечір, холодок під вишнями ляже, засяють шибки у вікнах