Галина Костянтинівна Вдовіченко - Тамдевін. Вовчі історії замку Гербуртів (збірка)

щоб у разі чого відігнати непроханого візитера? Що ми маємо? Вогнище ми загасили, та й зараз ніщо б нас не змусило випхати носа назовні. Не домовляючись, ми сиділи, притиснувшись одна до одної, під безпечне похропування поруч, в очікуванні нової хвилі вовчого виття, і воно не змусило на себе чекати, воно знову полинуло, але вже наче трохи віддалік. Чи його вітром віднесло. Я стискала в руці вимкнутий ліхтар, світло якого могло пробити темряву на кілька десятків метрів, але нам воно зараз було без потреби. Ми прагнули лише одного – бути якомога менш помітними, втулитися в замкові камені, стати частиною мурів.

Кость не повірив нам зранку про вовка, посміявся над нами, запевняючи, що він чув наше рівне дихання, коли вибирався на світанку з намету. Котрась з вас, сказав, навіть сопіла. Але правду кажете, докинув він, у нас тут було тихо. Тобто в замку. А в лісі й на другій половині замку, на вже неіснуючій його половині, справді наче буря пройшлася. Воно й не дивно, сказав він, позіхаючи й знову вкладаючись у наметі, тут стіни затуляють від усіх вітрів, а там – ах-ха-а! – дме…

Хай там як, а у нас з Лесею зникло бажання залишатися тут ще на одну ніч. Ми чули голос вовка, обом причутися те виття не могло. А мені ще й відлунював стукіт вовчого серця, хоча би й уві сні, яка вже різниця… Ми намовили Костя спуститися в бік гори Мушика й там на пониззі, у траві з осінніми стокротками, поставити свій намет. Він знехотя погодився. Але перед тим, як зібрати наплічники, запропонував:

– Пішли хоч глянемо на підземний хід.

За ніч під мури надуло сухого листя. Купками й валами воно лежало всюди, затуляючи й вхід до підземелля. Кость узявся відгрібати листя, розсувати траву, як це робили вчора хлопці, але віднайшов лише вологі камені підмурів. Тут ніколи не було жодного отвору. Тут уже чотири століття трималися купи старі камені, мертво стулені, врослі одне в одного. Ми заходилися помагати: я трохи правіше, Леся лівіше, щодалі більше переконуючись, що ми схибили. Це не те місце. Зранку все видається не таким, як ввечері. Освітлення інше, гра тіней та поправки на іншу масштабність у сприйнятті. Ми шпортались, наче кури, у кількох місцях одночасно, а тоді зупинилися й повернулися звідки починали пошуки, вже знаючи безпомильно, навіть не обговорюючи, що вхід був саме тут, де ми одразу намагалися його знайти. Саме тут, а не деінде. Але камінь та земля міцно замкнули вхід до підземелля.

Гаразд, погодився Кость, розгинаючись, збираймося. Йому було не до жартів. Тепер і він втратив бажання залишатися тут на ніч.

Впіймавши зону, ми зателефонували Андрію: у нас тут плани змінилися, ми скидаємось трохи вбік. Ти знаєш де, до Мушика. Приїжджайте й ви туди, одразу йдіть до нас або приходьте ввечері, ви ж бачили, яка погода була вночі. Яка погода була вночі, не зрозуміли хлопці. Чудова погода! Ми вже виїжджаємо, стоїмо на вокзалі, й одразу на замок, а завтра зустрінемось.

Ну дивіться, сказали ми. Намет ставте на нашому місці, там побачите де. Тримайтеся замку, чуєте? Добре, погодились вони. І звичайно, зробили по-своєму.

Ми йшли на місце нового табору мало не півдня, бо зупинялися, шукали гриби, збирали шипшину. На верхівці Мушика, незважаючи на вітер, затримались, спостерігаючи, як губляться вдалині сині розпливчасті обриси українських Карпат, як за перевалом вони переходять у польські Бескиди. Десь тут мав би проходити «пунктирний», як казав Кость, підземний хід. Кордон близько, буквально кілька кілометрів. Теж добра миля.

– Слухайте, – Кость підніс палець угору. – Ну ж бо, станьте, як я.

Вітер вмить заходився надимати каптури наших курток, натягнуті на голови. Проник дужими пальцями за шию, засвистів у непродувних складках захисної тканини, перейшовши в дивний тягучий звук. Схожий на виття. Кость підморгнув, вибита вітром з його ока сльозинка полетіла срібною краплею за повітряним пружним потоком. Кость задер підборіддя вгору й завив вовком, страхаючи нас, нагадуючи про нічні чування.

Подібно? Прочитала з його губів.

Я махнула рукою: пішли!

Вітер дужчав, відносячи звуки вбік. Щойно ступили кілька кроків по схилу з підвітряної сторони, як вітер наче хтось вимкнув. Тут було тепло й тихо, ми зняли куртки, закріпили їх на наплічниках, рукави гойдалися за спиною, як прапорці, коли ми йшли. Сонце пекло в голови, прогрівало ялівцеві хащі, наповнювало повітря терпким ароматом. Заблукалий у міжсезонні, спантеличений від тепла блідий метелик забрав на своїх крильцях залишки передсвітанкових кошмарів.

Ввечері ми сиділи біля вогнища, коли на гілку старої модрини з шумом всілася величезна сова. Не встигли добряче її роздивитися, як нічна птаха важко здійнялась у небо, розкинувши крила, й зникла у темряві, промайнувши на тлі чіткого ясного місяця в розсипі зірок. Пискнув мобільник, приймаючи есемеску: «У нас все гуд. Ніч така місячна!!! Добраніч, заручники комфорту!»

Вони спустилися до нас за кілька годин, коли ми готували сніданок. Раніше, ніж ми на них чекали. Кость побачив їх здалеку.

– Наші йдуть, – він поставив долоню дашком, спостерігаючи за трьома фігурками, що просувалися в нашому керунку.

Андрій, Тарас та Влад прийшли потомлені, невиспані, збуджені пригодами, ще й брудні, виваляні у вже підсохлій жовтій глині. Їм трапилася незабутня ніч у замку. Розповіли: поставили намет не там, де ми, а там, звідки відкривається краєвид на урвище та високі, заплетені диким плющем дерева у яру. Їм там сподобалося, побіля місця, де ми розпалювали вогнище.

– Усе почалося з крику сови на найближчому дереві, – Андрій узяв горня з гарячим чаєм і зробив кілька ковтків. – Ми відправили вам есемеску…

– І нам сова есемеску принесла, – зауважила я.

– …А тоді прийшов вовк, – Андрій знову ковтнув чаю. – Хочете вірте, хочете не вірте. Ми його не бачили, але чули. Це було виття молодого вовка. Він пробував голос двічі. Другий раз – особливо виразно. Уявіть: спокійна осіння ніч, всипане зорями небо, місяць, круглий, як сир. І це виття… Чіткий, красивий звук. Його не сплутаєш із жодним іншим.

А далі вже вони розповідали утрьох, доповнюючи й перебиваючи один одного. Здійнявся такий сильний вітер, що довелося складати намет, хапати речі й переносити їх углиб, під захист замкових стін. І там наче в інший вимір потрапили. Сиділи в затишку, спостерігали за тим, що відбувалося довкола замку. Гуло, немов у аеродинамічній трубі, шуміло, наче поруч мчав потяг, постукуючи колесами. За межами замку верховіттям дерев кидало так, як тільки в кіно