Вільям Фолкнер - Світло в серпні

попід руки. Наступного дня Калвін запевнив, що це всерйоз, що справді не хоче належати до церкви жабоїдів і рабовласників. Було це в Сент-Луїсі. Там він купив будинок, а за рік став батьком. І тоді сказав, що торік порвав з католицькою церквою для добра синової душі. Хлопчика ж мало не з колиски тато став навертати на віру своїх предків із Нової Англії. Поблизу не було унітаріанського молитовного дому, і Берден не вмів читати англомовної Біблії. Зате від священиків у Каліфорнії навчився читати по-іспанському, тож як тільки дитина почала ходити, Берден (дотепер Калвін міг вимовити своє прізвище тільки цілком, передати по буквах не вмів, а священики навчили виводити його на папері — рукою, більш звичною до шнурка, ножа й пістолета, ніж до пера) став читати їй привезену з Каліфорнії книгу, раз у раз перериваючи прегарний, звучний плин чужомовної містики недоладними імпровізованими розумуваннями, складеними наполовину з безбарвної й безкровної логіки, перейнятої від батька у безконечні новоанглійські неділі, а наполовину з близької на досяг геєнни та відчутної на дотик сірки; ось такими розумуваннями пишався б кожний методистський проповідник-провінціал. У кімнаті були вони удвох: високий, худий, нордичного типу чоловік і маленький чорнявий жвавий хлопчик, що успадкував від матері барву шкіри та волосся й будову тіла. Неначе люди двох різних рас. Коли синові було років п’ять, Калвін убив когось у суперечці про рабство й мусив разом із сім’єю втікати з Сент-Луїса. Поїхав на захід, «геть від демократів-партійців», як сам сказав.

У селищі, де він осів, була крамниця, кузня, церква і два салуни. Тут Берден збавляв більшість часу в балачках про політику й грубим гучним голосом проклинав рабство та рабовласників. Його слава прийшла разом із ним. Тут знали, що він носить пістолет, і шанували його думку, принаймні не перечили. Час від часу, особливо суботніми вечорами, він приходив додому, повен нерозведеного віскі, наладований своїми тріскучими тирадами. Будив тоді твердою рукою сина (жінка вже померла, були ще дочки, всі три синьоокі). «Або я навчу тебе ненавидіти дві речі, — казав він, — або кишки тобі випущу. Ці дві речі — пекло і рабовласники. Чуєш мене?»

«Так, — відповідав хлопчик. — Тут хоч-не-хоч, а почуєш. Лягай, дай мені поспати».

Калвін не був провідником, місіонером. Крім кількох випадків, у яких ішли в хід пістолети і в жодному з яких нікого не вбито, він обмежувався сімейним колом. «Хай вони всі проваляться у своє темне пекло, — казав він дітям. — А я вам чотирьом утовкмачуватиму-таки в голови Боже слово, поки мені рука служить». Таке бувало кожної неділі. Викупані й чисті, — діти в ситці й парусині, батько у вовняному сурдуті, випнутому над кишенею з пістолетом, і в плісированій сорочці без комірця, яку найстарша дочка щосуботи прала й прасувала не гірш від матері-небіжки, — вони збиралися в чистій, просто умебльованій вітальні, і Берден читав колись позолочену й оздоблену книгу мовою, якої ніхто з них не розумів. Робив так доти, доки його син не втік із дому.

Хлопчика звали Натанієл. Утік чотирнадцятирічним і шістнадцять років не повертався, лишень двічі за цей час передав усні вістки. Перший раз із Колорадо, а другий — із Мексики. Не повідомляв, що він робить у тих місцях. «З ним було все гаразд, коли я від’їжджав», — сказав посланець, другий з ліку. Було це 1863 року, прибулець снідав на кухні, заковтуючи їжу швидко, але пристойно. Три дівчинки, старші дві — вже майже дорослі, прислуговували йому, стоячи біля грубо збитого стола, тримаючи тарілки й злегка розкривши роти, зодягнені в прості, широкі й чисті сукні, а батько сидів за столом навпроти гостя, підперши голову єдиною рукою. Другу руку він втратив два роки тому в Канзасі, воюючи в загоні кіннотників-партизанів. Його борода та вуса вже посивіли, проте він ще був у силі, а сурдут, як і колись, випинався над руків’ям важкого пістолета.

— Він мав трохи клопоту, — розповідав посланець. — Та коли я востаннє про нього чув, все було добре.

— Трохи клопоту? — перепитав батько.

— Та от убив мексиканця. Той заявив, що ваш син украв у нього коня. Ви ж знаєте, як ці іспанці ставляться до білих людей, навіть якщо ті й не вбивають мексиканців. — Прибулець сьорбнув кави. — Але там таки й треба по-суворому, бо ж стільки новаків понаїздило, еге ж… Красно дякую, — сказав він найстаршій дочці, що доклала йому на тарілку ще одну купку кукурудзяних оладок. — Спасибі, я дістану до підливки… Що ж, люди кажуть, що цей кінь взагалі не мексиканця. Кажуть, що той зроду-віку коня не мав. Гадаю, що навіть ці іспанці мусять тримати всіх у шорах, бо ж через тих приїжджих східняків пішла лиха слава про Захід.

— Я можу присягтися, — буркнув батько. — Можу забожитися: коли якась колотнеча, то він у ній уплутаний… Передайте йому, — розсердившись, докинув він, — якщо він дасться одурити отим жовтопузим попикам, то застрелю на місці, як заколотника-конфедерата.

— Перекажіть йому, щоб додому вернувся, — озвалася найстарша дочка. — Ось що перекажіть.

— Гаразд, панночко, — відповів посланець. — Неодмінно передам. Тепер я їду на схід, в Індіану. Та як тільки повернуся, зразу ж його розшукаю. Обов’язково скажу йому. Ой, трохи не забув. Він попросив переказати, що жінка й дитина живі-здорові.

— Чия жінка й дитина? — спитав батько.

— Його, — сказав гість. — Щиро вам дякую. Усього вам найкращого.

Перед тим як побачитися з ними, Натанієл дав про себе знати втретє. Почули, що він кричить перед їхньою домівкою, але десь здаля. То було 1866 року. Сім’я знову переїхала, на сто миль на захід, і син, щоб знайти родичів, змарнував два місяці — об’їздив уздовж і впоперек Канзас та Міссурі в тарантасі, під сидінням якого лежали, як пара старих черевиків, два шкіряні мішечки із золотим піском, новенькими монетами й необробленими коштовними камінцями, поки знайшов обкладену дерном хижку й під’їхав до неї, гукаючи. На стільці перед дверима сидів чоловік.

— Це батько, — сказав Натанієл жінці, що їхала поруч з ним. — Бачиш?

Хоч Калвінові не було ще й шістдесяти, його зір дуже ослаб. Не впізнав сина, допоки тарантас зупинився й сестри з криком висипали з дому. Аж тоді звівся й заревів — довго й оглушливо.

— Ось ми й приїхали, — сказав Натанієл.

Калвін не говорив по-людському. Дер горло і лаявся.

— Я з тебе шкуру здеру! — репетував він. — Гей, дівчата! Ванґі! Бекі! Сара!

Сестри вже були надворі. У своїх широких сукенках, як надувні кульки в подмуху вітру, вигулькнули з дверей із пронизливим криком,