Крістофер Паоліні - Ерагон. Спадок

обережно, щоб не поранити ноги об гостре каміння й розкидане на березі гниле гілляччя. Сапфіра тим часом про обережність навіть не думала — вона чалапала берегом так, що з-під її кігтів навсібіч летіло багно.

«А ти можеш накласти закляття, щоб хоч трохи захистити цю дірку?» — спитала вона, коли Вершник узував черевики.

«Можу… Невже ти й справді так переймаєшся тією подряпиною?»

«Ясна річ…»

Вигадавши закляття, Ерагон поклав долоню правої руки на драконове садно й швиденько пробурчав кілька слів прадавньою мовою. З-під його руки з’явилося слабке лазурове світло, що діяло як оберіг.

«Ну ось, — сказав Вершник, упоравшись. — Тепер можеш не хвилюватися».

«Та де там, здається, у мене й далі випадає луска…»

«Годі, Сапфіро! Час повертатись до табору!..»

Друзі востаннє глянули на озеро й почали видиратись нагору крутим берегом. Щоб не зірватись униз, Вершник допомагав собі, чіпляючись руками за покручене коріння дерев.

За якийсь час вони вже були вгорі. Звідси, з найвищої точки берега, було видно табір варденів, що лежав за півмилі на схід, і зловісну Драс-Леону, темна пляма якої розпливлася по землі на півночі. Однією-єдиною ознакою життя в місті були хмарки диму, що здіймалися над будинками. Торнак, як і завжди, вилежувався на вежі під південними воротами, купаючись у сонячному промінні. Здалеку здавалося, ніби він спить, хоч Ерагон напевно знав, що червоний дракон пильнує за кожним кроком варденів, і варто комусь із них наблизитися до міста, як він одразу сповістить про це Мертага й решту гарнізону.

Вершник виліз на спину Сапфіри, і дракон неквапом закрокував убік табору. У таборі варденів було напрочуд тихо, через що геть усе здавалося повільним та сонним — від перешіптування солдатів до лопотіння прапорів у туманних небесах. Єдиними істотами, котрі не піддалися загальній апатії, були худі напівдикі собаки. Вони нишпорили табором у пошуках недоїдків. Більшість собак мали подерті до крові писки, бо перед цим вони зчепилися із зеленоокими котами-перевертнями. Уже за кілька секунд після початку сутички з котами над табором здійнялося жахливе скавчання, а невдовзі вардени побачили й самих собак, що тікали від котів-перевертнів, підібгавши хвости.

Відчуваючи на собі десятки поглядів, Ерагон розправив плечі, задер підборіддя й пішов упевненими владними кроками. Вардени повинні були бачити, що Вершник сповнений рішучості й витягне військо з будь-якої халепи… Слід було підтримати бойовий дух солдатів бодай у такий спосіб, інакше вони взагалі могли показитися від нудьги.

«От якби Мертаг і Торнак покинули місто! — думав Ерагон. — Тоді б ми пішли на штурм, не вагаючись ані секунди».

Але поки що про Драс-Леону можна було навіть не мріяти. Принаймні Насуада навідріз відмовлялась атакувати місто й, правду кажучи, мала на те серйозні підстави.

— Ерагоне, — суворо казала вона, — ти забув, як насилу вийшов сухим із води після останньої сутички з Мертагом? Ти забув, як він поранив тебе в стегно? А оце його попередження, мовляв, це я з тобою граюся просто так, але наступного разу битиму вже по-справжньому! Він не кидає слів на вітер. Звісно, Мертаг негідник, але в мене б не повернувся язик назвати його брехуном.

— Коли йдеться про битву двох магів, самою силою не обійдешся, — пробував заперечити Ерагон.

— Твоя правда, але й нехтувати нею теж не слід. Крім того, він тепер заручився підтримкою священиків Хелгрінда, а більшість із них, здається мені, володіють магією. Я не буду ризикувати тобою й не дозволю вийти тобі сам на сам із Мертагом, навіть якщо тебе будуть підтримувати бойові маги Блодхгарма. Доки ми не придумаємо, як виманити Мертага й Торнака з міста або як заманити їх у пастку, доки в нас не буде переваги, завдяки якій ми зможемо їх здолати, ми сидітимемо тут, Ерагоне.

Вершник заперечував, доводив, що чекати безглуздо.

— Припустімо, — казав він, — мені не вдасться здолати Мертага. Як же тоді можна сподіватися, що я одержу перемогу над Галбаторіксом?!

Але Насуада була непохитна. Разом із Арією, Блодхгармом та всіма бойовими магами Ду Врангр Гата вона вигадувала найнеймовірніші плани і найскладніші сценарії, шукала можливість використати хоч якісь переваги варденів, та більшість стратегій виявлялись недієвими, оскільки вимагали більше часу й ресурсів, ніж їх зараз було. Насуада зазирнула навіть до Елви й спитала, чи варденам часом не зможе допомогти її дар, що дозволяє відчувати біль інших людей.

— Якщо я знатиму про біль варденів, що вони його зазнають під час боротьби з Торнаком і Мертагом, можливо, це стане мені в пригоді…— пояснила Насуада.

Мала провидиця тільки злісно всміхнулась:

— Я не маю ані найменшого бажання тобі допомагати, Насуадо. Пошукай собі якусь іншу дитину, яка зможе виграти цей бій… А мене облиш…

Словом, вардени продовжували чекати. Дні спливали за днями. Солдати ставали все більш насуплені й невдоволені, а Насуада дедалі дужче нервувала. До бездіяльності додалась іще одна проблема — армія нагадувала велетенську ненаситну істоту, провіант зникав у тисячах шлунків, ніби в бездонному проваллі, й ось-ось мав закінчитися, через що порції ставали все меншими й меншими. Під час походу було куди легше. Війна є війна, тому вардени конфісковували їжу й худобу в мешканців кожного захопленого села — завдяки цьому вони й трималися, не гребуючи полюванням на дичину довкола табору. Зупиняючись на два-три дні, військо залишало після себе спустошені ділянки землі, на яких не було геть нічого їстівного, точнісінько як після сарани.

Аж ось — довготривала зупинка. Власна провізія вже давно скінчилась, тож варденів щедро й гостинно підгодовувала Сурда. Проте харчі надходили нерегулярно, і годі було сподіватися кардинально змінити ситуацію на краще.

Ерагон чудово розумів, що, попри фанатичну відданість своїй справі, воїни навряд чи зрадіють перспективі повільної голодної смерті. Іще трохи — і вони просто втечуть собі в якийсь віддалений закуток Алагезії й спокійно доживатимуть віку, не переймаючись ані Імперією, ані Галбаторіксом.

Думки про це не давали заснути й Насуаді. Щоранку вона виглядала надзвичайно виснаженою, а мішки під її очима нагадували невеличкі сумні посмішки.

У цій скрутній ситуації Вершника тішило тільки те, що Роранові таки вдалося здолати Аруфс. Він захоплювався подвигом кузена, більше того, не був упевнений, що сам із такою ж легкістю заволодів би цим неприступним північним містом.

«Як тільки Роран повернеться, — пообіцяв сам собі Ерагон, — одразу ж накладу на нього всі можливі закляття-обереги. Я й так втратив частину сім’ї через Імперію й Галбаторікса… У мене так мало рідних людей…»

Розмірковуючи про це, Вершник зупинився, щоб пропустити повз себе трійко гномів, які про щось завзято сперечалися. Гноми були