Маркус Зузак - Крадійка книжок

чула запах сторінок. Вона могла смакувати слова, що купами складалися навколо неї. Ноги понесли її до стіни праворуч. Вона знала, яку хотіла, знала, де саме вона стоїть, але, діставшись до тієї полиці, де завжди був «Свистун» , побачила, що книжки там нема. На її місці утворилася вузенька прогалина.

Згори долинули кроки.

— Світло! — прошепотів Руді. Він просунув слова у відчинене вікно. — Світло вимкнули.

- Scheisse.

— Вони спускаються вниз.

Запала страшенно довга мить, вічність секундного рішення. Її очі нишпорили по кімнаті і натрапили на «Свистуна» , що спокійнісінько лежав на меровому столі.

— Швидше, — наполягав Руді. Але Лізель дуже спокійно і впевнено підійшла до стола, взяла книжку й обережно подерлася надвір. Головою вперед вона вилізла через вікно, приземлившись на ноги і знову відчула укол болю — цього разу у щиколотках.

— Рухайся, — благав Руді. — Біжімо, біжімо. Schnell!

Вони знову завернули за ріг, вибігли на дорогу, що вела до річки і Мюнхенської вулиці, а тоді Лізель зупинилася і схилилась, щоб перевести подих. Її тіло було зігнуте посередині, повітря замерзало у роті, а серце калатало у вухах.

Те саме і з Руді.

Він підвів голову і побачив у неї під пахвою книжку. Спробував щось сказати.

— Що… — хлопець важко видихав слова, — то за книжка?

На них насувалася справжня темрява. Лізель задихалася, повітря у горлі потроху тануло.

— Це все, що я змогла знайти.

Однак Руді нюхом чув. Її брехню. Він скоса зиркнув на неї і озвучив те, у чому тепер не сумнівався:

— Ти полізла туди не по їжу, хіба ні? Ти отримала те, що хотіла…

Раптом Лізель випрямилась і затерпла від іншого усвідомлення.

Туфлі.

Вона глянула на ноги Руді, на його руки і землю навколо нього.

— Що? — запитав хлопець. — Що сталося?

- Saukerl, — накинулась на нього Лізель. — Де мої туфлі? — Його обличчя пополотніло, тож більше доказів і не треба. — Ти залишив їх біля будинку, — вщипнула вона, — правда?

Руді почав у відчаї озиратися навколо себе, благаючи, щоб, попри всю очевидність його становища, туфлі таки опинилися у нього. Він уявив, як бере їх, нестерпно бажаючи, щоб це було насправді, - але туфель у нього не було. Вони стояли собі, забуті, чи, куди гірше, — викривальні, - біля стіни будинку під номером 8 на вулиці Ґранде.

- Dummkopf! — вилаяв сам себе Руді, ляснувши рукою по вусі. Присоромлено опустив очі на шкарпетки Лізель, що так йому і докоряли. — Недоумок! — І, недовго ламаючи голову, він придумав, як усе виправити. — Чекай тут, — рішуче сказав хлопець і метнувся за ріг.

— Дивись, щоб не попався, — кинула навздогін Лізель, та він вже не чув.

Поки дівчинка чекала, хвилини важко опускалися їй на плечі.

Уже зовсім стемніло, і Лізель була певна, що вдома на неї чекає Watschen.

— Рухайся, — прошепотіла дівчинка, але Руді досі не було. Вона уявила, як із темряви виривається звук поліцейської сирени, він наближається, гучнішає.

А Руді досі не повернувся.

Лише дійшовши у брудних і мокрих шкарпетках до перехрестя, вона побачила Руді. Він високо здер своє тріумфувальне обличчя і неспішно крокував до дівчинки. Його зуби скрипіли в широкій усмішці, а в руці теліпалися її туфлі.

— Вони мене ледь не вбили, — сказав він, — але мені вдалося.

Вони перетнули річку, і Руді повернув їй туфлі. Лізель кинула їх на землю.

Тоді приземлилася поряд і глянула на свого найкращого друга.

- Danke, — промовила дівчинка. — Дякую.

Руді вклонився.

— Завжди радий допомогти. — І знову вирішив спробувати щастя. — Думаю, не треба навіть питати, чи ти мене за це поцілуєш?

— За те, що приніс мої туфлі, які ти залишив біля будинку?

— Справедливо, — Руді підняв руки і плескав язиком, поки вони поверталися додому, а Лізель довелося докласти чималих зусиль, щоб його не слухати. Вона почула тільки останні слова. — Я, напевно, і сам не захотів би тебе цілувати — тим більше якщо з рота в тебе пахне так, як з твоїх туфель.

— Мене від тебе вже верне, — відповіла Лізель, сподіваючись, що він не помітив невикінченої легенької посмішки, що злетіла з її губ.

На Небесній вулиці Руді вихопив книжку. Під світлом ліхтаря він прочитав її назву, дивуючись, про що вона.

Лізель замріяно пояснила:

— Про одного вбивцю.

- І все?

— А ще про поліцейського, який намагається його впіймати.

Руді повернув їй книжку.

— До речі, думаю, нам обом перепаде, коли повернемось додому. Особливо тобі.

— Чого це?

— Ну, ти знаєш… твоя мама.

— Що моя мама? — Лізель використала кричуще право тих, у кого є сім’я. Такі люди полюбляють скиглити, нарікати і критикувати членів своїх сімей, але іншим цього не дозволяють. Саме так вони виявляють підтримку і вірність своїй сім’ї. — З нею щось не так?

Руді відступив.

— Вибач, Saumensch . Я не хотів тебе образити.

Навіть у темряві Лізель помітила, що Руді дорослішає. Його обличчя витягувалося. Білявий чуб потроху темнів, і риси теж змінювалися. Але було і те, що ніколи не зміниться. На нього просто неможливо довго сердитись.

— У вас сьогодні щось смачненьке на вечерю? — запитав хлопець.

— Сумніваюся.

- І в нас. Жаль, що не можна їсти книжки. Артур Берґ одного разу сказав щось таке. Пам’ятаєш?

Поки йшли додому, вони у подробицях пригадували добрі старі часи, а Лізель частенько кидала погляд на «Свистуна» , на його сіру обкладинку і виведену чорними літерами назву.

Перед тим як розійтися по домівках, Руді на мить затримався і сказав:

— Бувай, Saumensch. — Він посміхнувся. — Гарних снів, крадійко книжок.

Це вперше Лізель нарекли її титулом, і вона не змогла приховати, що він їй дуже подобався. Як ми з вами уже знаємо, вона і раніше крала книжки, але наприкінці жовтня 1941 року це її ремесло визнали офіційно. Тієї ночі Лізель Мемінґер справді стала крадійкою книжок.

Три дурнуваті вчинки у виконанні Руді Штайнера

РУДІ ШТАЙНЕР, СПРАВЖНІЙ ГЕНІЙ

1. Він поцупив найбільшу картоплину у Мамера, місцевого бакалійника.

2. Кинув виклик Францу Дойчеру на Небесній вулиці.

3. Узагалі перестав відвідувати збори «Гітлер ’ юґенд».

Причиною першого вчинку Руді стала жадібність. Був звичайний похмурий день середини листопада 1941 року.

Перед тим Руді вдалося хвацько — що тут скажеш, справжнісінький малолітній кримінальний геній — прослизнути поміж чергою жінок з картками. Його майже ніхто не помітив.

Проте, хоч би яким непомітним він був, хлопець додумався вихопити з лотка найбільшу картоплину — саме ту, на яку накинула оком ледь не половина черги. Отож, усі дивилися, як тринадцятирічна долоня нависла над картоплиною і схопила її. Юрба кремезних німкень викрила