Михайлина Омела - Мертва кров

навіть тоді, коли він проходив випробовування на звання лицаря ордену білої магії. Що ж роботи? І Буревий що є сили стулив два дзеркала докупи, та дзеркало з валізи Орлова чомусь раптом вислизнуло з рук і впало на стіл. Орлова охопив уже містичний страх. Невже його ворог — всемогутній астральний дух?

…Несподівано в іншій кімнаті годинник пробив другу годину, і наляканий Буревий прийшов до тями. Він схопив дзеркало з валізи Орлова і спробував його знову притулити до другого дзеркала, але саме цієї миті побачив у ньому обличчя прекрасної молодої жінки, яка легко йшла дзеркальним коридором йому назустріч. Її червоні губи хижо посміхалися. І раптом Буревий пригадав слова Орлова про те, що це дзеркало може показати обличчя опиря. Отже, його ворог — ця прекрасна жінка і вона — опириця. І головне, що це обличчя напрочуд знайоме! Несподівано жінка прискорила ходу, і Буревий відчув смертельну небезпеку. Він спробував вдруге скласти дзеркала докупи, але дзеркало з валізи Орлова знову впало на стіл. Буревий підняв його втретє і, створивши дзеркальний коридор, побачив, що жінка вже зовсім поруч. Буревий втретє хлопнув дзеркалами, і цей звук збігся з годинником, який пробив третю годину. Лише тепер Буревий зрозумів, на яку небезпеку він наражався.

… За вікном була глуха зимова ніч. На вулиці горіли лише поодинокі ліхтарі. Буревий витер з чола холодний липкий піт і, накинувши халат, вийшов з кімнати. Єдиною його думкою зараз було — зайти скоріше у ванну, набрати гарячої води і, занурившись в неї, забути про все на світі.

Несподівано у вхідні двері хтось голосно постукав. Інна Іванівна, здригнувшись, пригадала, що Орлов не взяв з собою ключів. Отже, це він. Вона глянула на Саудландера і саркастично посміхнулася: обличчя юнака було перекривлене жахом. Інна Іванівна подумала: «Якщо це — Сергій, то він обов’язково уб’є мене, і я це заслужила. А якщо не вб’є, то це ще гірше…» їй тоді доведеться нарешті покінчити життя самогубством. А вона, судячи з усього, цього зробити не зможе.

На порозі стояв поштар. Це було гірше, аніж якби повернувся Орлов. Поява поштаря нічого хорошого не обіцяла. Інна Іванівна взяла з його рук телеграму і не відразу змогла її прочитати. Вона вийшла у вітальню і, ставши під люстрою, нарешті прочитала короткий і страшний текст: «НАДІЯ ПОМЕРЛА». Слова були набрані великими буквами, і жінка зрозуміла, що ця телеграма з Москви без підпису є не просто звісткою про смерть сестри, а ще й звісткою від Всевишнього.

З телеграмою у руці Інна увійшла до кімнати. Саудландера там вже не було. «Поверх високий, не міг же він вистрибнути з вікна», — подумала Інна Іванівна і відчинила шафу. Там його теж не було. У французьких романах усі коханці ховаються у шафах, де ж він?

— Серже! — погукала жінка.

Він сидів у кабінеті Орлова і, побачивши Інну Іванівну, сказав:

— А Буревий кудись пішов.

— Мені треба їхати на вокзал, Серже. Це був поштар. Померла моя сестра. Вона жила разом з нами…

V

У вітальні Венчеслава панувала тиша. Люди розмовляли пошепки і боялися виходити з замку, хоча всюди була поліція. Орлов, який цього вечора був свідком всіх подій, вважав, що Морозов став жертвою Венчеслава, і тому його зараз вельми дивувало те, що Боголюбський разом з усіма сидів тут, у вітальні.

— Ви б лягали спати, Венчеславе, — звернувся до нього Орлов. — Вам треба відпочити після всього, що сьогодні трапилося.

Венчеслав глянув на Орлова так, ніби пронизав його своїм поглядом.

— Сергію Олексійовичу, чи ви розумієте, з чим ми маємо справу? Адже це не просто вбивство, це — опир!

Орлов зробив здивоване обличчя.

— Венчеславе Івановичу, ви читаєте мої думки.

— Зараз у нас у всіх однакові думки.

— Що ви маєте на увазі?

Венчеслав знову уважно подивився на Орлова.

— Зараз це не має значення. Я сподіваюся, що завтра вдень поліція спіймає опиря, адже загальновідомо: вдень опирі абсолютно безпечні… Тож думаю — це буде зробити зовсім нескладно. Але я вас дуже прошу не поспішати з висновками, — і Венчеслав знову пронизав Орлова своїм колючим поглядом.

— Що ви хочете цим сказати!?

— Лише те, що сказав. А зараз я піду відпочивати. Але буду не у своїй спальні, а в кабінеті. І прошу мене не будити. Хіба що станеться щось непередбачене, бо інакше у мене болітиме голова потім.

Орлов потис руку Венчеслава, який уже до гостей промовив:

— Світає, а коли підніметься сонце, ми всі будемо у безпеці. Пропоную лягати спати, — і пішов.

Але на світанку перелякані гості роз’їжджалися з замку. Вони вже дали свідчення слідчому і тепер прагнули якнайшвидше зникнути. Несподівано у вітальні з’явився Кримський-Корсаров з хрестом у руках. Його обличчя мало якийсь неприродно білий колір, а погляд був ніби скляний… Орлов підійшов до нього:

— Максиміліане, що з вами?

— Я бачив її. Вона була тут…

— Хто — вона?

Кримський-Корсаров подивився на Орлова і пошепки сказав:

— Опириця.

— Вона була серед присутніх?

Кримський-Корсаров похитав головою:

— Ні, я бачив її з вікна. Вона піднімалася сходами.

— З якого вікна? Покажіть мені.

Кримський-Корсаров знову заперечливо похитав головою.

— Поки сонце не зійде, я не зрушу з місця.

— Вже світає. Максе, погляньте у вікно. Нам нічого не загрожує.

Кримський-Корсаров підвівся з крісла і підійшов до вікна. Крізь замерзле скло просвічувало тьмяно-червоне сонце. Кримський-Корсаров полегшено посміхнувся.

— Сергію Олексійовичу, тепер я вам можу показати вікно, з якого її бачив.

Вони спустилися сходами і увійшли до кімнати однієї з покоївок. Там було темно, тому що вікно виходило не на вулицю, а на сходовий майданчик. Звідси можна було побачити перші три сходинки, що вели донизу, але для цього треба було сидіти на підвіконні.

— Я сидів ось тут, — сказав Кримський-Корсаров. — Пив каву. А потім побачив, як вона піднялася сходами. Спочатку я її не впізнав, а потім, коли вона розвернулася, щоб піднятися на четвертий поверх, я відразу згадав. Це була вона!

— У вас горіло світло?

— Так, — сказав Кримський-Корсаров, а потім, почервонівши, додав: — Ні, тоді не горіло.

— Максиміліане Олександровичу, зрозумійте мене правильно. Мене умови змушують ставити вам такі запитання. Отже, що ви робили у цій кімнаті?

— Сергію Олексійовичу, тут живе дуже хороша дівчина. Вона — з Парижа, француженка. Коли я приїздив минулого разу, ми подружилися. І сьогодні вона запросила мене на каву, щоб погомоніти про Париж. Я не хочу, щоб ви про неї думали погано.

— Насамперед я думаю добре про вас, і мені здається, цього цілком достатньо для