Владислав Валерійович Івченко - Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу

— Що це за шахтар? — пошепки питаю в Ізабелли. Вона сміється.

— Це Леопольд, наш колега.

— А чого він такий? — дивуюся я. Тобто я то про негрів чув, читав у журналі «Навколо світу», що є країни, які всі геть заселені отакими чорними, які на мавп схожі і дикуни страшенні, у магію вірують і людей їдять, наче курку.

— Який?

— Може, помити його? Шахтарі у Юзівці, коли зі зміни повертаються, так теж такі чорні. А потім під водичку стануть, милом намажуться і вже люди як люди.

— Ні, цього не відмиєш, він з народження такий. Сідай.

Ми з Ізабеллою сіли за незайнятий столик. Миттю до нас підійшов хлопець у чорному костюмі, з рушником на руках, спитав, що бажаємо на вечерю. Я занервував, сиджу наче у сливах, перелякано дивлюся на Ізабеллу, мовляв, рятуй!

— Я замовлю, — посміхається вона і замовляє щось. Хлопець записує. В трактирах таких половими називають, а в рестораціях — офіціантами. Мені по службі багатенько доводилося з офіціантами спілкуватися, бо багато чого вони чують і бачать, коли клієнтів обслуговують. Ось цей наливає нам вина в келихи і йде. Ізабелла піднімає келих. — Ну що, Мокію, вип’ємо.

— Чого ж і не випити? Як у нас у селі кажуть: будьмо! — радію я. Цокнули ми келихами, вони кришталеві, наче дзвоники дзеленчать. Ковтаю винце і кривлюся. Бо кисляк. У панів зветься це сухим вином Тільки нічого воно не сухе, а мокре і несмачне.

— Чому ти кривишся, Мокію?

— Та кисляк якийсь. У нас у селі зі слив вино роблять, так ото вино! Солоденьке і таке міцне, що недосвідчена людина після кухля вже не підведеться. А досвідчена після другого тільки говоритиме, бо розуму вино не позбавляє, а ніг — так дуже навіть швидко!

— Ну, то не вино, мабуть, а бражка, — посміхається Ізабелла.

— А це хіба вино? — дивуюся я. — Конпот, та ще й кислий. Як ото в спеку схочеться холодненького, так можна і такого, а зараз би чогось міцнішого, для апетиту.

— Тоді портвейну. Чув про такий?

— Ні, а що за напій?

— Хороший, тобі, Мокію, мусить сподобатися, — посміхається вона.

Покликала офіціанта, попросила портвейну. Той швидко приніс, налив мені келих.

— Оце вино так вино! — смакую я.

Коли офіціант приносить велику тацю з тарілками. І тарілки ті прикриті металевими кришками. Поставив на стіл, кришки зняв, а там парує смакота І порції добрячі, не так, як ото буває в ресторанах, що немає на що й подивитися.

— Локшина! — радію я.

— Це паста, з морепродуктами. Звісно, так, як в Неаполі, тут її не приготують, але все одно непогано, — пояснює мені Ізабелла.

— Смачно!

Я зголоднілий був, то ум’яв усю тарілку швиденько, ще портвейну випив. Хороше винце, веселить і апетиту додає.

— Ніколи не думав, що звичайна локшина може такою смачною бути! І в нас у селі її так не їдять, щоб оце виделками, а лише у юшці.

— Зараз ми тобі ще заморимо.

— Та дорого ж, мабуть, — сумніваюся я.

— Не бійся, не тобі платити. Спробуєш зараз равіолі, теж італійську страву.

Принесли мені миску, дивлюся я на неї і дивуюся.

— Тю, та це ж вареники з м’ясом! У нас такі італійські страви в кожній хаті готують! Але смачні!

Я вже ті равіолі доїдав, коли заметушилися всі. Наче приїхав хтось. І справді, ось до зали увійшов чоловік, якого і Куровський, і Олексій, і патлатий зустрічали стоячи, руку тиснули. Хоч людина вигляду непрезентабельного, років за сорок, високий, худий, наче шпала, в окулярах. Сів за стіл, зразу офіціант підійшов, шанобливо щось спитав. Офіціанти завжди вміють зрозуміти, хто головний. Скільки разів, бувало, сидять бунтівники в ресторані й треба вирішити, кого першим брати. Краще б ватажка, але розбери тут, де ватажок. То завжди питався у офіціантів, вони одразу вказували на головного. Ось тепер офіціант налив гостю, вклонився і відійшов. Прибулець підвівся і цокнув виделкою по фужеру. Це зайве було, бо в залі й так запала тиша.

— Друзі мої, ми зібралися тут для того, щоб добре попрацювати наступні кілька днів. Коли робота буде завершена, ви отримаєте гроші, хороші гроші, як ми домовлялися. То закликаю вас працювати старанно. А поки давайте вип’ємо за успіх нашої справи.

Тут уже всі підвелися і випили. Для мене це був уже четвертий келих портвейну, то я удавав, що п’яненький, розвезло дурника Тут нам принесли якийсь десерт, тобто солодке. Я вже їсти не міг, радісно відступив його Ізабеллі. Коли вона доїла, вийшли на балкон. Там було вже трохи прохолодно, у листі винограду видно було зоряне нічне небо. Я згадав про генерала Суботіна, який, мабуть, зараз розшукував мене в Одесі. Можна було б спробувати подати звістку про себе, але навіщо, коли я зовсім нічого не дізнався. Жодних подробиць операції бунтівників. Хоча щось відбувалося, щось серйозне, щоб ось так розкидалися грошима, так я ще ніколи не бачив. Увесь цей відбір, секретність, перевірка то лікарем, то жінкою, важлива робота, про яку постійно згадували. Бунтівники не стали б так витрачатися, якби не були впевнені, що це дарма Що ж замислили, ханатики такі?

— Мокію, знайомся, це Леопольд. А це Абрам, — познайомила мене Ізабелла з жидком і чорним. Вони підійшли, потиснули мені руку й уважно роздивлялися. Я теж. Чорного. Бо жидів бачив достатньо, а ось негрів тільки кілька разів у цирку.

— Кажуть, ти поклав п’ятьох озброєних бандитів, — спитав Леопольд поганою російською.

— Поклав, — киваю.

— Ти — борець?

— Ні, я з села.

— А як ти поклав? — цікавиться Леопольд.

— Та як, бац-бац і готово.

— Показати можеш?

— Навіщо? — дивуюся я.

— Леопольд — борець, у цирках виступає, збирає прийомчики, — пояснює Абрам.

— Та можна, чого ж ні, — посміхаюся.

— Давай.

Леопольд стає в дивну позу: руки розставив, ноги зігнув, на ведмедя став схожий.

— Давай! — каже, наче чекає чогось.

— Два пива! — кричу я уявному офіціанту за спиною Леопольда. Він здивовано озирається, а я його б’ю. Не сильно, але так, щоб упав.

— Нечесно! — він підхопився, очі свої вирячив! — Нечесно! Так не можна! Це порушення правил!

— Тю! — дивуюся. — Які правила, коли бійка? Залізо