Джордж Мартін - Учта для гайвороння

— Осьо, мосьпані, сідайте на моє.

Лише коли власник голосу зістрибнув з лави, Брієнна зрозуміла, що розмовляє з карликом, на зріст не більшим за п’ять стоп. Ніс він мав бульбою, в синіх судинах, зуби — червоні від кислолисту, а вдягнений був у грубого плетіння брунатну рясу жебрущого брата. На чималій шиї теліпався значок — залізний молот Коваля.

— Та сидіть, — мовила вона. — Я вмію стояти не гірше.

— Авжеж умієте. Але я хоч головою стелю не підпираю.

Карлик розмовляв як посполитий, але чемно. Брієнна бачила виголену верхівку його черепа — такі голені плями носило багато святих братів. Септа Роела колись розказувала, що це означає: мовляв, братам нема чого ховати від Вишнього Батька.

— Хіба Батько не бачить з неба крізь волосся? — запитала тоді Брієнна.

«Дурницю бовкнула.» Дитиною вона була не найкмітливішою — септа Роела часто їй про це казала. Майже так само почувалася вона і в теперішній подорожі, тому мовчки зайняла місце малого чоловічка наприкінці лави, майнула рукою по юшку і обернулася подякувати карликові.

— То ви, брате, з якоїсь святої обителі тут, у Сутіндолі?

— Моя обитель, м’сьпані, стояла коло Дівоставу, та вовки нас спалили, — відповів брат, гризучи окраєць хліба. — Ми були відбудувалися, як змогли, аж тут сердюки. Чиї вони були — хтозна, та забрали усіх свиней і повбивали братів. Я втиснувся у порожню колоду і так заховався, а інші були завеликі. Ох і довго ж я потім могили копав… та нівроку, Коваль дав мені сили. Ото братів, значить, сховав, викопав трохи грошей, що їх Старший Брат відклав, і пішов собі світом.

— Я стрічала інших святих братів, що рухалися до Король-Берега.

— Та їх тут на дорозі сотні блукають. І не самі тільки брати. Септони, а чи й з простих. «Горобцями» звуться. Мо’, я теж «горобець»? Коваль таки створив мене невеличким. — Він невесело гигикнув. — А ваша сумна оповідь яка буде, ласкава пані?

— Я шукаю свою сестру. Вона шляхетного роду, тринадцяти років, гарненька собою дівчина з блакитними очима та брунатно-рудим волоссям. Її можна побачити на шляху в супроводі чоловіка: лицаря чи блазня. Хто мені допоможе її знайти — матиме золото.

— Золото? — Брат подарував їй червону посмішку. — Та мені б і миски крабової юшки стало… якби ж я міг помогти. Блазнів я бачив удосталь, і різних, але щоб красних дів…

Він задер голову вгору і трохи подумав.

— Оце пригадую, в Дівоставі був один блазень. Вдягнений у ганчір’я, брудний — аж страх… але під брудом таки були пістряві блазенські лахи.

«Чи носив Донтос Голярд пістряве вбрання?» Про це Брієнні не розповідали… але й не заперечували. Проте чого б це він ходив брудний і в лахмітті? Невже їх із Сансою після втечі з Король-Берега спіткала якась халепа? Хоча… чом би й ні — дороги нині небезпечні. «Можливо, це все ж не він.»

— А чи не мав той блазень червоного носа, змережаного судинами?

— Оцього не скажу, щоб не збрехати. Зізнаюся, я того блазня не надто роздивлявся. Я ж пішов до Дівоставу, коли братів поховав — гадав знайти корабель до Король-Берега. Блазня уперше бачив коло пришибів; скрадався він обережно, аби не втрапити на очі вояцтву князя Тарлі. Потім я його знову стрів, уже в «Смердючій гусці».

— В «Смердючій гусці»? — непевно перепитала Брієнна.

— Заклад таки смердючий, годі казати, — визнав карлик. — У порті Дівоставу стражників князя Тарлі — страх, але в «Гусці» завжди збирається повно жеглярів, а ті собі на корабель кого тільки не проведуть, аби ціну дали годящу. Дурень шукав перевозу на трьох за вузьке море. Я його там ще кілька разів бачив — усе балакав з веслярами на галерах. Іноді, бувало, кумедної пісеньки заспіває.

— Він шукав перевозу на трьох? Не на двох?

— На трьох, м’сьпані. Можу присягнутися Седмицею.

«Трьох, — подумала вона. — Санса, пан Донтос… але хто ж третій? Біс?»

— То чи знайшов блазень собі корабля?

— Оцього не скажу, — відповів карлик, — та одного вечора хтось із хлопців князя Тарлі завітав до «Гуски», де шукав саме його, а за кілька днів я почув, як іще один вихваляється, буцімто надурив дурня і на доказ має золото. Сам був п’яний, і пригощав усіх у шинку.

— Надурив дурня, — повторила Брієнна. — Що він мав на увазі?

— Де мені знати? От що пригадаю, то це його ім’я: Спритний Дик, це я затямив. — Карлик розвів руками. — Чесно скажу, більше мені вам прислужитися нічим, хіба що молитвою найменшого з людей світу сього.

Вірна своєму слову, Брієнна замовила братові миску крабової юшки, а до неї — гарячого свіжого хліба і кухоль вина.

Поки жебрущий брат їв, стоячи поряд, Брієнна розмірковувала над почутим. «Чи не міг до них приєднатися і Біс?» Якщо зникнення Санси — справа рук Тиріона Ланістера, не Донтоса Голярда, то вважати, що вони шукатимуть перевозу через вузьке море, цілком доречно.

Коли малий чоловічок упорався зі своєю мискою, то доїв і те, що лишалося в її.

— Вам слід більше їсти, — мовив він. — Така величенька жінка… дивіться, щоб не знесилитися. Відси до Дівоставу недалеко, але шляхи зараз небезпечні.

«Мені це відомо.» Саме на тій дорозі загинув пан Клеос Фрей, а її з паном Хайме Ланістером полонили Кровоблазні. «Хайме пробував мене убити, — згадала вона, — хоча сам був схудлий та слабкий, зі скутими руками». І все ж йому мало не вдалося; щоправда, тоді Золло ще не відрубав йому правицю. А потім Золло, Рорж та Пелех зґвалтували б її півсотні разів, якби пан Хайме не сказав їм, що вона варта своєї ваги у сафірах.

— М’сьпані? Ви чогось засумували. Чи не сестру згадали? — Карлик попестив її по руці. — Стариця освітить вам шлях до неї, не бійтеся. А Діва вбереже її од лиха.

— Молюся, щоб так і було.

— Так і буде, кажу вам. — Брат уклонився. — Але зараз мушу рушати далі. Мені ще далека путь до Король-Берега.

— Ви маєте коня? Чи мула?

— Мулів маю аж двох. — Малий чоловічок засміявся. — Осьде вони, унизу моїх ніг. Потроху донесуть туди, куди треба.

Він знову вклонився і почалапав