Джордж Орвелл - Данина Каталонії

— Ти хіба не чув?

— Ні, я нічого не чув.

— РПМЄ заборонили. Захопили всі будівлі. Майже всіх кинули за ґрати. Кажуть, уже й почали розстрілювати.

Тепер усе зрозуміло. Треба знайти місце і все обговорити. Усі кафе на Ла Рамбла були забиті поліцією, але нам пощастило знайти невеличку кав’ярню на бічній вулиці. Дружина пояснила, що відбулося за час моєї відсутності. П’ятнадцятого червня поліція несподівано заарештувала Андре Ніна просто в його кабінеті. Того ж вечора здійснили напад на готель «Фалькон» і затримали усіх присутніх, більшість яких були бійцями армії ополчення, що перебували у відпустці. Готель перетворили на в’язницю, й незабаром там було повно в’язнів. Наступного дня РПМЄ оголосили нелегальною організацією й прибрали до рук усі їхні штаби, книжкові кіоски, санаторії, центри допомоги. А тим часом поліція заарештовувала кожного, до кого могла дістатися й хто був відомим своїми зв’язками з РПМЄ. Протягом двох днів майже всі сорок членів виконавчого комітету РПМЄ були у в’язниці. Один чи двоє змогли втекти, але поліція вдалася до підлого виверту (обидві сторони часто використовували його на війні) — захопила дружин затриманих, щоб ті не надумали тікати. Дізнатися точну кількість заарештованих було неможливо. Моя дружина чула про чотирьохсот. І це лише у Барселоні. Однак я думаю, що й тоді їх було набагато більше. Найжахливішим було те, що заарештували чудових людей. Інколи поліція чинила настільки ницо, що забирала до в’язниці поранених ополченців просто зі шпиталю.

Все це бентежило. Дідько, що відбувається? Я міг зрозуміти заборону організації, але для чого ж вони заарештовували людей? Просто так? Очевидно, заборона РПМЄ мала ретроспективний ефект: РПМЄ тепер поза законом, а тому кожен, хто колись був її членом, вважався порушником закону. Нічого дивного, що жодному заарештованому не висували звинувачення. Однак у Валенсії комуністичні газети поширювали історії про «змову фашистів», радіокомунікацію з ворогом, про підписані невидимим чорнилом документи тощо. Про все це я уже розповідав. Прикметно, що подібна інформація з’являлася лише у газетах Валенсії. Гадаю, я не помилюсь, якщо скажу, що газети в Барселоні (комуністичні, анархістські чи республіканські) і словом не обмовилися про цю змову або заборону РПМЄ. Про суть висунутих проти лідерів РПМЄ звинувачень ми дізналися не з іспанських, а з англійських газет, які за день чи два з’явилися у Барселоні. На той час ми не могли знати про те, що уряд не був відповідальним за звинувачення у зраді та шпигунстві та що згодом самі ж члени уряду спростують ці звинувачення. Нам було відомо, що лідерам РПМЄ, та ймовірно й усім нам, закидали співпрацю з фашистами. Поширилися чутки, що в’язнів таємно розстрілюють просто у в’язницях. Звичайно, тут було багато перебільшень, проте такі випадки траплялися. Немає сумніву, що з Ніном сталось саме так. Після арешту Ніна перевезли до Валенсії, а звідти у Мадрид. А вже 21 червня в Барселоні почали говорити, що його вбили. Пізніше чутку сформулювали чіткіше: таємна поліція застрелила Ніна у в’язниці, а тіло викинула на вулицю. Я чув цю історію з декількох різних джерел, зокрема від Федеріко Монтсені, колишнього члена уряду. Відтоді про Ніна нічого не чули. Коли згодом делегати з різних країн розпитували членів уряду, уряд вагався з відповіддю й стверджував лише, що Нін зник, проте куди — невідомо. Деякі газети надрукували небилицю, нібито він утік до фашистів. Жодних доказів цього не було, тож Ірухо, міністр юстиції, заявив, що іспанська інформаційна агенція сфальшувала його офіційне комюніке[40]. Хай там як, навряд чи політичному в’язню такого масштабу як Нін могли дозволити втекти. Якщо в майбутньому не знайдуть його сліду, очевидно, треба визнати, що його вбили у в’язниці.

Арешти тривали місяцями, допоки кількість політичних в’язнів, не враховуючи фашистів, не досягла тисяч. Характерною була незалежність нижчих чинів поліції. Багато арештів носили незаконний характер, і деякі люди, звільнені наказом начальника поліції, повторно заарештовувались просто під воротами в’язниці й перевозилися до «таємних в’язниць». Показовою є справа Курта Ландау та його дружини. Їх заарештували 17 червня, причому сам Ландау «зник». Дружина просиділа п’ять місяців у в’язниці без суду й слідства, не отримуючи жодних звісток від свого чоловіка. Вона оголосила голодування, після чого міністр юстиції повідомив її про смерть чоловіка. Незабаром жінку звільнили, знову заарештували й кинули назад до в’язниці. Цікаво, що поліція, принаймні спочатку, зовсім не усвідомлювала, як її дії можуть вплинути на хід війни. Поліцейські спокійнісінько заарештовували військових офіцерів, які займали важливі посади, й при цьому навіть не мали ордера на арешт. Наприкінці червня на передовій група надісланих з Барселони поліцейських заарештувала Хосе Ровіра, генерала 29-ї дивізії. Його підлеглі відправили до міністерства делегацію на акцію протесту. Як з’ясувалося, ані міністерство, ані Ортеґа, начальник поліції, навіть не знали про затримання Ровіри. У всій цій історії мені найбільше муляло, хоч може й не було настільки істотним, те, що ці події приховувалися від бійців на фронті. Як я вже зазначав, ні я, ні будь-хто інший на фронті не знали про заборону РПМЄ, ба більше, всі штаби РПМЄ, центри допомоги працювали у звичному режимі, і аж до 20 червня жодна жива душа в Лериді, що був усього за сто миль від Барселони, не відала, що відбувається. У барселонських газетах цензура видаляла будь-яку інформацію про ці безчинства (валенсійськйх газет з оповідками про шпигунів на Араґонському фронті не було). А тому справжньою причиною арештів бійців РПМЄ, які перебували в Барселоні у відпустці, було намагання не допустити їхнього повернення на передову з цією звісткою. Солдати, з якими я прибув на передову 15 червня, були, мабуть, останнім призовом. Я й досі не розумію, як можна було тримати все в таємниці, притому що вантажівки їздили туди й назад. Проте все ж таємницю успішно зберегли, оскільки від багатьох хлопців я дізнався, що вони про все довідалися лише через декілька днів. Причина була очевидною: починався наступ на Уеску, а війська РПМЄ були окремим підрозділом, отож, дізнавшись про заборону, вони могли просто відмовитися воювати й покинути передову. Насправді, навіть коли новина дісталася фронту, цього не сталося. У ті страшні дні втрати були величезними, проте полеглі так і не дізналися, що газети в тилу поливають їх брудом та обзивають фашистами. Таке важко пробачити. Я свідомий того, що приховування поганих новин від бійців — звична політика, іноді цілком виправдана. Проте зовсім негоже посилати бійців на війну,