Джоджо Мойєс - Після тебе

дві дівчини віком десь як Лілі. Одна з них — із волоссям, зібраним у хвостик, — повернулася до мене та глянула, немов питала: «А ти що тут робиш?» Музичний центр гупав на всю. Повні попільнички та кількість бляшанок з-під пива дали мені зрозуміти, що вечір був довгим.

— О, приві-і-і-іт, — помітила мене Лілі.

— Що ти робиш?

— А, ну ми гуляли. І пропустили автобус. Тому я подумала, чому б нам не завалитися сюди. Ти ж не проти?

Я була така ошелешена, що ледь могла щось сказати.

— Взагалі-то, я проти.

— О-оу. — Вона захихотіла.

Сумка впала в мене з руки та гупнула об підлогу. Я окинула оком міське сміттєзвалище навколо мене, що колись, вочевидь, було вітальнею.

— Вечірку закінчено. У вас п’ять хвилин, щоб прибрати весь цей гармидер та забратися звідси.

— Господи, я так і знала, що ти будеш скиглити! Гр-р! Так і знала. — Вона театрально впала назад на диван. Голос у неї був нечіткий, наче під… під чим? Наркотиками?

Я чекала. Обидва хлопці якусь довгу напружену мить дивилися на мене, роздумуючи, чи їм уставати. Одна з дівчат гучно цокнула язиком об зуби.

— Чотири хвилини, — повільно сказала я. — Я рахую.

Можливо, моя праведна злість надала мені якогось авторитету, а може, вони просто були не такі сміливі, як здавалися. По одному вони всі встали та проскочили повз мене до дверей. Останній хлопець напоказ підняв руку та впустив банку пива на підлогу — воно бризнуло на стіни та килим. Я ногою захряснула за ними двері. Коли я повернулася до Лілі, мене вже трусило від злості.

— Що, чорт забирай, ти тут улаштувала?!

— Господи, та я просто запросила кількох друзів…

— Лілі, це не твоя квартира. Ти не можеш водити сюди якихось людей, коли за… — Раптом я згадала те дивне відчуття, що щось наче не так удома. Десь із тиждень тому. — Господи, ти це й раніше робила? Минулого тижня? Ти привела сюди людей — а потім спровадила їх до мого приходу…

Лілі, похитуючись, устала, обсмикнула спідницю та провела пальцями по волоссю, продираючи його. Підводка для очей розмазалась, а на шиї красувався синяк чи, може, засос.

— От ну чого треба через кожну дрібницю підіймати такий галас? Це ж просто люди.

— У мене вдома.

— Це складно назвати домом, погодься. У тебе немає ані меблів, ані чогось особистого. У тебе навіть картин на стінах немає. Це… це просто гараж. Гараж без машини. Якщо чесно, то є заправки більш затишні за твою квартиру.

— Не твоє діло, що я роблю зі своєю квартирою.

Вона гикнула та помахала рукою перед губами.

— У-у, кебаб…

Потім пішла на кухню та почала відчиняти шафи в пошуках склянки. Налила води й залпом осушила повну склянку.

— У тебе навіть телевізора нормального немає. Я взагалі не знала, що в людей і досі є вісімнадцятидюймові телевізори.

Я почала збирати бляшанки в пакет.

— То хто вони такі?

— Та я не знаю. Просто якісь люди.

— Ти не знаєш?

— Ну, друзі. — Голос у неї був сердитий. — З клубу.

— Ти познайомилася з ними в клубі?

— Ну, у клубі. Бла-бла-бла. Ти наче спеціально зараз тугодумиш. Вони друзі — я познайомилася з ними в клубі. Так роблять нормальні люди, розумієш? Заводять друзів і тусують з ними.

Вона жбурнула склянку в раковину — почулося, як тріснуло скло, — і ображено вийшла з кухні. У мене серце кудись упало. Я кинулась у свою кімнату й відчинила верхню шухляду. Тут серед шкарпеток я почала шукати маленьку скриньку, де тримала бабусині ланцюжок та обручку. Спинившись на мить, я глибоко вдихнула. Вона тут — я просто не бачу її, бо надто панікую. Вона тут. Звісно, десь тут. Я почала викидати речі з шухляди, перевіряючи кожну шкарпетку.

— Вони заходили сюди? — закричала я.

У дверях з’явилася Лілі.

— Хто?

— Твої друзі. Вони заходили в мою спальню? Де мої коштовності?

Лілі трохи наче протверезіла.

— Коштовності?

— О, ні. Ні. Ні. — Я повисовувала всі шухляди та почала викидати все на підлогу. — Де вони? Де мої гроші, що я складала про всяк випадок? — Я повернулася до неї. — Як їх звали? Хто вони такі?

Лілі принишкла.

— Лілі!

— Я… я не знаю…

— Як це ти не знаєш? Ти ж сказала, вони твої друзі.

— Просто… просто друзі з клубу. Мітч. І… Ліза і… я не пам’ятаю.

Я побігла до дверей, проскочила коридор та кинулась униз сходами. Чотири прольоти. Поки я добігла до вхідних дверей, на вулиці вже нікого не було — тільки пізній автобус на Ватерлоо повільно плив темною вулицею.

Важко дихаючи, я так і стояла в проході. Потім заплющила очі, щоб не дати сльозам котитися з очей, та зіперлася руками в коліна. Я втратила бабусину каблучку та красивий золотий ланцюжок із маленькою підвіскою, які вона носила, коли я була зовсім мала. Я більше ніколи їх не побачу. У нас і так було небагато речей, що можна було передати нащадкам, а я і ті втратила.

Я повільно піднялася сходами назад.

Лілі стояла в коридорі.

— Пробач, — тихо сказала вона. — Я не думала, що вони вкрадуть твої речі.

— Іди геть, Лілі, — мовила я.

— Вони були наче такими милими. Я… мені треба було подумати…

— Лілі, я тринадцять годин була на роботі. Мені зараз треба зрозуміти, що вони вкрали, — і потім я ляжу спати. Твоя мати вже повернулася — їдь додому.

— Але я…

— Ні. Досить. — Я випростала спину й перечекала момент, коли в мене перехопило подих. — Знаєш, у чому різниця між тобою і твоїм татом? Він був найнещаснішою людиною у світі — але він би ні з ким так не вчинив.

У неї був такий вигляд, наче я дала їй ляпаса. Та й байдуже.

— Я більше не можу, Лілі. — Я витягла з кишені банкноту у двадцять фунтів. — Це на таксі.

Вона глянула на банкноту, потім на мене. За мить глитнула, провела рукою по волоссю та повільно пішла у вітальню. Я зняла куртку й глянула на своє відображення в дзеркалі над комодом — бліда, страшенно втомлена, розбита.

—