Уляна Дудок - Львів. Пані. Панянки

партою біля дивачки. Поки білявка напружено гризла ручку, згадуючи відмінювання французьких дієслів, сусідка написала свій варіант. Потім озирнулася на стривожену одногрупницю, зітхнула й написала ще один.

– Святий Петро! От скажи, яка нормальна кобіта після пропозиції руки й серця скнітиме днями й ночами над якимось дослідженням? – Михайлина продовжила розмову.

– Так це ж… – дівчина розгублено озирнулася на монітор. – На подарунок нам обом. Я мушу все записати. А Ясь потім вичитає, поправить, де треба, видасть, і буде книга. Визнаю, важко йде… Але ж це так цікаво! Уяви, ми першими видамо збірку про весільні традиції мого села! Міна зробила захоплений вигляд та картинно покліпала віями. Льоля жартівливо штурхнула подругу в бік і продовжила:

– От ти знала, що після вінчання раніше молодим давали не хліб з сіллю, а хліб з медом? На солодке життя!

– Може, того й воно зараз у багатьох солоне! – пирхнула Михайлина.

– А барвінок-доля? Чи… – дівчина на мить занурилася в монітор, прокручуючи текст роликом мишки. – А як тобі те, що молода перетанцьовувала з незаміжніми дівчатами не під сумні пісні, як от співають – тужливу «Горіла сосна», а під веселі й жартівливі…

– Ну все-все, завелася, Вікіпедія! Тепер я розумію, за яку пристрасть тебе любить твій Ясь, – лукаво підморгнула. – Я рада, що є той, хто розділяє твої захоплення. Хтозна, чи мені такий трапиться. Як думаєш?

– А що я? Я – щаслива, – не до ладу відповіла Льоля, замріяно всміхаючись.

Ольга Франич народилася у незаможній родині священика в крихітному селищі посеред Карпат – Ольжичах – й усе життя захоплювалась книгами про принців та хоробрих лицарів, мріючи про щире кохання. Та коли в її житті з’явився скромний репетитор її молодшого брата Ярослава – Іван Кінаш, який назвався по-простому Ясем, спершу не впізнала його. Їй саме виповнилося сімнадцять, він – на рік старший за неї. Високе чоло, сіро-блакитні очі, трохи кручене рудаве волосся і ніжний погляд. Студент кафедри прикладної філології, блискучий учень, начитаний, освічений, мудрий. Він перевернув крихітний світ-мушлю, до якої так звикла майбутня попівна.

Так було заведено в усіх родинах священиків. Чоловік – головний, біля нього тінню матір, а під крилами батька діти – виховані, чемні. Синів готували до продовження сімейної професії: закінчити гімназію чи семінарію, знайти вигідну партію й дістати парохію. Доньки завчали напам’ять, що їхній найсвятіший обов’язок – кухня, діти й церква, тому змалку готувалися стати порядними дружинами та добрими матерями.

У сільській школі Ольжичів діти вивчали французьку. Викладачкою була молоденька вчителька – щойно після інституту, по вуха закохана в культуру Франції, її фільми та чарівну музику. Здібна до мов Льоля з легкістю оперувала складними ідіомами, тому до випуску вільно володіла іноземною. Цим дуже пишався батько. Вважав, що наречених на таку франкомовну панну буде більше. Згодом дівчина випросила-таки у строгого батька дозвіл відпустити її до Львівського університету на філологію вивчати ще й німецьку. Батько погодився, бо донька несподівано вступила на бюджет. Родина Льолі бідувала, і гроші аж ніяк не були зайвими. Тим більше у малого Ярка саме були проблеми з навчанням й треба було шукати репетитора. Хіба міг подумати отець Михайло, що замість грошей репетитор його сина накине оком на єдину доньку?

Матері з батьком Кінаш спершу не дуже припав до душі. Шепотіли на вухо: «Бідний, подивись на його одяг». А от їй самій – аж занадто. Першим його подарунком була книга Гете «Фауст» із маленькою присвятою, про яку Ольга нікому не зізнавалася, навіть Міні. Ясь був добрим, щирим і натхненним, а ще – справжнім романтиком… Він писав їй листи. У добу стільникових, інтернету та соцмереж – надсилав листи в конвертах з марками. Льоля шарілася щоразу, коли до їхньої хатини підходила повненька поштарка Ксенька з лукавою усмішкою. Це означало тільки одне: він знову їй написав. Знову!

Так тривало уже два роки, а кілька днів тому Ясь офіційно попросив руки Льолі у батьків. Отець Михайло покладав на Кінаша великі надії. Виявилося, що здібному хлопцю пророкували посаду професора в університеті. Умовилися тільки, що молоді мусять перше завершити навчання. Льоля була на сьомому небі від щастя. Те, про що вона мріяла, кохання – перше й таке ніжне, було взаємним.

3

Двадцятиоднорічний Іван Кінаш, який підписувався псевдонімом Ян Кін, вирізнявся серед однолітків своєю правильністю та непоступливістю поглядів. Сирота без копійки за душею звик усього досягати сам і справді багато працював та навчався, щоб вибитися в люди. Активний учасник студентського братства, Ясь видавав альманах, де друкували короткі нариси найталановитіших студентів, влаштовував літературні вечори, брав участь у політичних диспутах й завжди захищав власну думку. Така діяльність не могла залишатися непоміченою. Талановитим хлопцем або щиро захоплювалися, або так само щиро ненавиділи. Останніх з часом ставало все більше.

Однією з основних тем, обговорюваних на студентських зборах, була проблема корумпованості вишів. Ясю запропонували провести небезпечну акцію – упіймати на гарячому сумнозвісного професора Драгана. Довгий час Остап Андрійович тероризував усіх студентів так, що вони мусили збирати останні кошти, аби заплатити за залік. Він намагався «зарізати» і Яся, однак кмітливий хлопець домігся комісії. Там Кінаш блискуче відповів на всі додаткові запитання й залишив викладача з величезним зубом на себе. У групі Яся вчився улюблений учень цього професора – Юрко, якого теж було вирішено залучити до великої справи. Як найсміливіший, Ясь мусив сам дати хабара Драгану, щоб нібито залагодити відносини. Зустріч призначили на вулиці Вічева, 1, де разом із двома іншими студентами винаймав кімнату Кінаш.

Ян хвилювався, раз по раз виглядаючи професора з вікна.

Огороджену клумбу підливала старенька бабуся в акуратній блакитній хусточці. На світлій стіні будинку навпроти в́ікна ховали скляні очі за чорною кованою решіткою. Між ними нерівними літерами усміхався загадковий вірш:

Одного ранку я наламаю стільки дрів,

що вистачить аби змайструвати пліт.

Того ж ранку чхну на все так голосно,

що саморобне вітрило напнеться,

а я попливу переслідувати мрії.

О.

Хлопець перечитав знайомі рядки тричі поспіль і один раз, заплющивши очі, і врешті видихнув. Тротуаром повагом рухався Остап Андрійович, несучи перед собою чимале черевце, як щит. Біля нього збоку швидко перебирав ногами Юрко. Зараз або ніколи! Кінаш зібрався. Йому вперше доведеться брехати, і це було найважче – переступити через себе. Але хлопець переконував себе, що робить це для спільного блага. Якщо не він, то хто? Наче на підтвердження його слів за