Світлана Олександрівна Олексійович - У війни не жіноче обличчя

На обід, вечерю, сніданок підміняв напарник. Якщо підходила черга комусь іти в наряд, другий працював двадцять чотири години. Працювали в снігу, в болоті. Під бомбардуванням. І вже ніхто не казав, що ми — вродливі. Але вродливих дівчаток жаліли на війні, жаліли більше. Це правда. Їх шкода було ховати... Шкода було виписувати мамі похоронку... Ех, ти! Мать твою...

Мені часто тепер сняться сни... Я знаю, що вони сняться, але я їх мало коли запам’ятовую. Але залишається відчуття, що я десь була... І повернулася... Уві сні секунда вміщує те, на що в житті потрібні роки. А іноді переплутаю, де сон, а де реальність... Як я пам’ятаю, це було в Зимовниках, я щойно прийшла, щоб прилягти на кілька годин, як почалося бомбардування. Ех, ти! Мать твою... Краще нехай мене вб’ють, ніж зіпсую собі таку радість, як двогодинний сон. Десь поблизу сильно рвонуло. Будинок похитнувся. Але я все одно засинаю...

Мене не брав страх, не було цього почуття. Даю слово. Тільки після найзапекліших нальотів смикав зуб, в якому була дірочка. Та й то недовго. Я б і досі вважала, що дуже хоробра, якби за кілька років після війни не була змушена через постійний, нестерпний і абсолютно незрозумілий біль у всіх точках свого організму звернутися до фахівців. І найдосвідченіший невропатолог, запитавши, скільки мені років, здивувався:

— До двадцяти чотирьох років зруйнувати всю свою вегетативну нервову систему! Як же ви жити збираєтеся?

Я відповіла, що жити збираюся добре. По-перше, я — жива! Я так мріяла вижити! Так, я залишилася жива, але минуло лише кілька місяців повоєнного життя, і в мене опухли суглоби, відмовила і стала дуже боліти права рука, ще більш погіршився зір, опущеною була нирка, зміщеною — печінка і, як відразу з’ясувалося, геть-чисто зруйнована вегетативна нервова система. Але я протягом усієї війни мріяла, що буду вчитися. Й університет став мені другим Сталінградом. Я завершила його роком раніше, інакше забракло б сил. Чотири роки в одній-однісінькій шинелі — взимку, навесні, восени — і вицвілій до білизни гімнастерці... Ех, ти! Мать твою...»

Антоніна Миронівна Лєнкова,

автослюсар польової автобронетанкової майстерні

«БУВ ПОТРІБЕН СОЛДАТ...

А ХОТІЛОСЯ БУТИ ЩЕ Й ВРОДЛИВОЮ...»

За кілька років записані вже сотні розповідей... На книжкових полицях у мене розсортовані сотні касет і тисячі друкованих сторінок. Вслухуюся і вчитуюся...

Світ війни повертається до мене дедалі більш несподіваним боком. Раніше я не ставила перед собою запитань: як можна було, наприклад, рік у рік спати в окопах неповного профілю або біля багаття на голій землі, ходити в чоботях і шинелях і, нарешті, — не сміятися, не танцювати? Не носити літніх суконь? Забути про черевички і квіти... Їм же було по вісімнадцять-двадцять років! Я звикла думати, що жіночому життю немає місця на війні. Воно є неприродним, майже забороненим. Але я помилялася... Невдовзі, вже під час перших зустрічей, помітила: хоч би про що жінки говорили, навіть про смерть, вони завжди згадували (так!) про вроду, вона була невикорінною часткою їхнього існування: «Вона лежала в труні така гарна... Немов наречена...» (А. Строцева, піхотинець) або: «Мені мали вручати медаль, а в мене стара гімнастерка. Я підшила собі комірець марлею. Усе ж білий... Мені здавалося, що я така цієї хвилини гарна. А дзеркальця не було, я себе не бачила. Усе в нас розбомбили...» (Н. Єрмакова, зв’язкова). Радісно й охоче розповідали вони про свої наївні дівочі хитрощі, маленькі секрети, невидимі знаки, які давали їм змогу в «чоловічому» побуті війни та в «чоловічій» справі війни все ж таки залишатися собою. Не зрадити свою природу. Пам’ять їхня напрочуд (авжеж сорок років минуло!) зберегла велику кількість дрібниць військового побуту. Деталей, відтінків, барв і звуків. У їхньому світі побут і буття поєднувалися, і плин буття був цінним сам по собі, вони згадували про війну, як про відтинок життя. Не подій, а життя, я не раз спостерігала, як маленьке в їхніх розмовах перемагало велике, навіть історію. «Шкода, що гарною я була тільки на війні... Там минули мої найкращі роки. Згоріли. Потім я швидко постаріла...» (Анна Галай, автоматниця).

Через багато літ одні події раптом більшали, інші — маліли. І зростало людське, інтимне, воно ставало і мені, і, найцікавіше, — навіть їм самим, більш цікавим і близьким. Людське перемагало нелюдське лише тому, що воно людське. «Ти не бійся моїх сліз. Не жалій. Нехай мені боляче, але я тобі вдячна, що згадала себе молодою...» (К. С. Тихонович, сержант, зенітниця).

Цієї війни я теж не знала. І навіть не підозрювала про неї...

Про чоловічі чоботи й жіночі капелюшки

«Жили ми в землі... Як кроти... Але якісь дрібнички у нас зберігалися. Навесні гілочку принесеш, поставиш. Тішишся. Адже завтра тебе може і не стати, — це подумки тримали. І запам’ятовуєш, запам’ятовуєш... Дівчинці одній прислали з дому сукню вовняну. Ми заздрили, хоча носити свій одяг не дозволялося. А старшина, це ж чоловік, бурчав: "Краще б тобі простирадло прислали. Корисніше". У нас цього не було, подушок теж. Ми спали на гілках, на соломі. Але в мене були приховані сережки, я вночі одягну і сплю з ними...

Коли мене вперше контузило, я не чула і не говорила. Сказала собі: якщо не відновиться голос, кинуся під потяг. Я так співала, і раптом голосу немає. Але голос повернувся.

Щаслива я, сережки наділа. Приходжу на чергування — кричу з радості:

— Товаришу старший лейтенант, доповідає чергова така-то...

— А це що?

— Як що?

— Геть звідси!

— У чому річ?

— Негайно висмикнути сережки! Що це за солдат?

Старший лейтенант був дуже гарний. Усі наші дівчата були в нього трішки закохані. Він нам казав, що на війні потрібні солдати і тільки солдати. Потрібен був солдат... А хотілося бути ще й гарною... Я всю війну боялася, щоб ноги не покалічило. У мене гарні були ноги. Чоловікові — що? Йому не так страшно, якщо навіть ноги втратить. Усе одно — герой. Наречений! А жінку покалічить, так це долю занапастить. Жіночу долю...»