Ольга Островська - В твоїх руках не страшно, Ольга Островська

− Вмовити, чи змусити? – питаю тихо. Хоч потім мені, можливо, доведеться пошкодувати, що поводилася з цим чоловіком так безрозсудно вільно, дозволяючи собі говорити те, що думаю, і ставити питання, які йому, можливо, не сподобаються.

Але зараз, у мені ще живе те дивне, незнайоме для мене і по-дитячому наївне відчуття, що я в безпеці, бо він прийшов.

Може, демон якось впливає на мене? Примушує вірити, що в мене немає підстав його боятися?

Та я просто не розумію, для чого йому це робити. Я ж для нього просто служниця. Хай незрозуміла і цікава, хай корисна, як можливий інформатор… та все одно ніхто, по суті. Можна було б припустити, що справа в моєму дарі, але ж я пуста зараз. Навіщо це все? Що йому від мене треба?

– Навіщо ж примушувати? – вкрадливо цікавиться Адлар.

Підходить ще ближче. Повільно. Крадучись. Так наближається хижак, не бажаючи злякати свою здобич. І мені величезних зусиль коштує не відступити. Чи не спробувати втекти.

Адже жертву, що втікає, значно цікавіше ловити. А мені вже й так дістається надто багато його зацікавленості.

− Гадаю, у мене знайдуться переконливі аргументи, − закінчує свою думку принц, наблизившись до мене майже впритул. Нависнувши наді мною.

І тепер мені уже безглуздим здається моє рішення стояти на місці. Що я намагалася цим довести? На що сподівалася? Треба тікати! Бігти від нього якомога далі. Від цього запаху. Від жару великого сильного тіла, доторк до якого я чомусь надто гостро пам'ятаю. Від цієї пітьми у чорних, як ніч, очах. Пітьми, готової будь-якої миті вирватися назовні й поглинути мене.

− Навіщо вам це? – питаю пошепки, хрипко, нервово глитнувши. – Навіщо вам я? І навіщо ця печать?

− Як багато питань, − тягне Адлар, буравлячи мене похмурим поглядом. – У мене до тебе теж є запитання. Пропоную чесний обмін. Я відповім на твої, а ти на мої.

Він не торкається мене. То чому ж мені здається, що торкається? Чи я вже зовсім божеволію?

− Я не можу, − виривається в мене, перш ніж я встигаю обміркувати розумнішу відповідь. − Тобто є речі, про які я не можу говорити. І не буду. Вибачте.

− Хто б сумнівався. Але тоді виходить якось несправедливо, тобі так не здається? Я тобі відповіді, а ти мені нічого?

Якби лиш відповіді. Він за ці два дні зробив для мене стільки добра, скільки не робив жоден чоловік за все моє життя. Та мені так потрібно дізнатися, що це все означає. У що мене втягнули з цією міткою? Надто сильно вона мене лякає. Будь-яке тавро – це позбавлення волі. А якщо його ставив темний, то й поготів. Я маю розібратися, якими новими проблемами мене нагородила доля його руками.

− Що ви хочете замість відповідей? – наважуюсь я на небезпечний торг.

− Хм. Це вже зовсім інша розмова, зайченя, – вдоволено усміхається демон. – Слухай тоді. Мене зараз чекають унизу на урочистій вечері, тож мені доведеться на якийсь час залишити тебе тут одну. Поки мене не буде, ти приймеш гарячу ванну, яка очікує на тебе он там, за ширмою, повечеряєш тим, що я наказав тобі принести. А потім дочекаєшся мене…

− В ліжку?! − спалахую я від обурення, густо приправленого страхом. То от що він задумав? Відмити і нагодувати, щоб приємніше було мною потішитися?

− Ну, якщо тобі так хочеться, то можеш і в ліжку? − несподівано для мене широко посміхається принц. − Так і думав, що ти не залишилася байдужою до нашої спільної ночі.

– Що?.. Ні!.. Я не це… – палаючи вже від збентеження, гарячково трясу головою. Він мене страшенно заплутав. − Я не розумію.

− Зайченя, все просто, − терпляче, як малій дитині, пояснює Адлар. − Я йду на врочисту вечерю. Ти йдеш купаєшся. Можеш навіть двері на ключ зачинити для свого спокою. Потім вечеряєш. І чекаєш на мене.

– Як чекаю? – почуваючись зовсім вже безглуздо, уточнюю у цього дуже дивного чоловіка.

− Як хочеш, − хмикає він саркастично. − Головне, двері мені потім відчини.

Тобто не роздягненою? Не в ліжку? Не для... злягання? Просто чекати?

– І от коли я прийду, тоді ми й поговоримо про твої запитання, зайченятко, – підсумовує принц, раптом торкнувши пальцем мій ніс. − Двері я запечатаю магічно, тож до тебе ніхто не поткнеться.

І йде. Справді йде, залишивши мене одну у своїй кімнаті. Знову.

Не вірячи в те, що відбувається, я пару хвилин просто стою, витріщаючись на двері, що зачинилися за ним. У замку справді стирчить ключ. Я справді можу закритися зсередини. У кімнаті принца.

Як уві сні, підходжу і провертаю цей ключ у замку.

А потім обертаюсь і йду до ширми, щоб переконатися – за нею справді стоїть повна гарячої води ванна. Не знаю, навіщо демонові ширма. У корчмі він і без неї чудово мився. Хіба що… для мене?

Його демонська високість знову геть-чисто зніс усі мої уявлення про те, що може бути, а чого не може. Те, що він зажадав… я навіть не знаю, як це сприймати. Може, у принца надто чутливий нюх, і його дратує запах немитого з дороги тіла? Або він має намір потім все ж таки завалити мене в ліжко, щоб оволодіти, а з брудною він гидує це робити?

А може це просто турбота?

Про служницю.

Від пана.

Ні. Не можна бути такою наївною.

Але тоді я просто не розумію. ЩО йому від мене потрібно?

Втім, Адлар назвав умови, на яких він відповідатиме на мої запитання. Мені потрібно лише прийняти ванну і поїсти.

Від однієї думки, що я можу зараз поринути в гарячу воду і змити з себе відчуття бруду після дороги, мені просто не вдається стримати стогін передчуття. Ця величезна оповита паром балія буквально вабить мене, притягує погляд, обіцяючи задоволення і таке блаженне відчуття чистоти. Ще й мило на табуреті поряд…

Я не можу від цього відмовитись. Просто не можу.

А якщо він прийде раніше? Може, якось зможе відчинити двері зовні… І застане мене голою.

Озирнувшись на двері, закушую губу. Розумію, що це маячня, а серце в грудях все одно стискається. Від страху та якогось дивного збентеження.

Щоб заспокоїти себе і створити хоча б видимість додаткової перешкоди для демона, я тягну до дверей масивний стілець і підпираю спинкою латунну ручку. Безшумно відкрити двері тепер ніяк не вийде, і я встигну хоча б із води вискочити за ширмою і щось накинути на себе. Сподіваюся, що встигну.