Сільвана Де Марі - Останній ельф

— Я знав, що тут є дитина з Арстріда, — мовив він переможно. — Хтось лишив слід із камінців звідти — аж сюди, і це могла зробити тільки дитина!

Дитина? Крешо зиркнув на Робі тим особливим поглядом, яким дивляться на неповносправних, і Робі відчула, як ненависть до незнайомця переповнює її по вінця.

— Моє шанування, ласкава пані. Прошу, скажи мені, що сталося з вашим милим селом і з якої причини та навіщо ти тепер перебуваєш тут.

На слова «ласкава пані» Робі рвучко озирнулася, подумавши, що просто в неї за спиною стоїть «пані Тракарна». Коли ж вона побачила, що позаду нікого нема, а значить, незнайомець звертається саме до неї, злість і досада на цього дурного паяца, який позбавив їх надії на вечерю, а тепер глузує та знущається, переповнила й так невелику чашу її терпіння. Вона схилилася, взяла першу-ліпшу гілляку й рішуче пригрозила нею незнайомцеві:

— Я менша за тебе, але б’ю сильніше, — заявила вона. — Не смій її торкатися, — додала, кивком показуючи на Калю, але не відводячи очей від прибульця.

Незнайомець не на жарт розгубився. Він усе ще тремтів і важко дихав, не в змозі підвестися на ноги, а Робі загрозливо нависала над ним з гіллякою в руці.

— Пробачте, ласкава пані. Якщо я й порушив якісь звичаї ввічливості, то це не навмисне!.. Емм… Ваша висок… ні? При-дур… теж ні.

Вираз на обличчі Робі став іще загрозливіший, а її руки ще дужче стисли гілляку. Тим часом незнайомець з виглядом того, хто зненацька згадав про щось дуже важливе, відкрив торбинку із синього гаптованого оксамиту, яку ніс через плече, і дістав звідти дерев’яного кораблика та маленьку ляльку-мотанку. Волосся в ляльки було з овечої вовни, фарбованої горіховою шкаралупою, — таке саме чорне й густе, як у Робі.

— Це твоє, правда? — мовив незнайомець, простягаючи Робі обидві іграшки. — Я знайшов їх в Арстріді й узяв, щоб віддати тобі.

Цього разу в погляді, яким подивився на неї Крешо, виразно проглядалося насмішкувате співчуття. Робі хотілося, щоб цей незнайомець щез, провалився крізь землю, потонув у болоті, щоб прилетів дракон і забрав його геть, — але з іншого боку, коли вона дивилася на свій кораблик та свою ляльку, то не могла стримати бажання бодай торкнутися їх. У пам’яті зринули образи з минулого: як батько вирізав кораблика з букового полінця, як мати викроїла зі своєї спідниці кілька шматочків матерії на сукенку для ляльки. Ці образи — все, що залишилося їй від тата й мами.

Вона простягнула руку й мовчки взяла іграшки.

— Що сталося з Арстрідом? — запитав незнайомець лагідним голосом.

Робі якусь мить дивилася на нього насуплено, а тоді поволі опустила гілляку.

— Його знищили, — сказала вона зітхнувши.

— Чому?

Робі мовчала. Вона не хотіла про це згадувати. Не хотіла про це говорити.

— Чому? — перепитав незнайомець.

— Е-го-їзм, — утомлено продекламувала вона.

— Що це означає?

Робі мовчала.

— Вони платили замало податків, — пояснив Крешо, утрутившись у розмову. — Не хотіли платити, — додав він з робленою поважністю в голосі, вимовивши, точнісінько як Тракарна, із притиском оте «не хотіли».

— Вони не могли стільки платити! — запротестувала у відчаї Робі. — Просто не могли!

Незнайомець задумливо кивнув, а тоді знову звернувся до Робі.

— А мешканці Арстріда ще живі?

Робі кивнула.

— І де ж вони? — запитав він.

— Вони втекли по той бік Темних гір, за водоспад. Тепер живуть на березі моря.

То був не секрет. Вояки й так це знали. Та вони не пробували переслідувати втікачів, бо їх надто лякав водоспад.

— Ти знаєш чоловіка на ім’я Монсер і жінку на ім’я Сайра? — знову запитав незнайомець.

Тиша.

— Ти знаєш чоловіка на ім’я Монсер і жінку на ім’я Сайра? — повторив незнайомець.

Далі тиша. Робі відчула, що нижня губа в неї починає тремтіти, а очі наповнюються сльозами. Вона судомно стиснула кораблика та ляльку. Тут уже навіть Крешо не відважився на жодні кпини.

— То були мої тато й мама, — тихо вимовила вона. Дівчина дихала глибоко й говорила повільно-повільно, мабуть, щоб не розплакатися.

— Були? — допитувався незнайомець.

Ні, вона таки не втримається, дарма що старається дихати глибоко й говорити повільно. Робі розплакалася.

— Їх повісили, — сказав Крешо.

Незнайомець зблід, наче мрець.

— Чому? — запитав він тремтячим голосом після того, як на мить йому геть зовсім перехопило подих. — Чому?

Тиша.

— За егоїзм, — мовила Робі, схлипуючи. Вона ніяк не могла заспокоїтися. — І… — дівчина не знайшла в собі сил договорити.

— …і…? — повторив незнайомець.

— І крім того, казали, що вони переховували ельфа, але я знаю, що це неправда, цього не могло бути…

Робі не договорила.

— Ні-і-і-і-і-і! — закричав Йорш. — Ні, ні, ні, ні! Вони віддали своє життя, загинули й лишили тебе сиротою через мене!

Незнайомець закрив обличчя руками. Він упав навколішки й скулився, його трусило дедалі дужче, немов зимовий вітер — останній листочок на гілці дерева. Крешо переможно посміхнувся.

— Бачиш, він таки ельф!

Робі перестала плакати. Вона підняла голову й поглянула зверху вниз на плаксиву істоту коло своїх ніг. Це що, справді ельф? Ба навіть Той Самий Ельф, — той, котрий… Невже батьки й справді загинули, залишивши її сиротою, щоб порятувати оце? Вона сирота через оце? Вона лишилася без батька-матері через оце? Немає більше ні сушених яблук, ні печених на рожні куріпок, ні теплого ліжка, ні молока з медом уранці — і все через оту жалюгідну істоту, яка тільки й уміє, що насміхатися з голодних дітей і Калиної покаліченої руки? Це неправда. Цього просто не може бути. Тепер, коли незнайомець заговорив про Арстрід, вона нарешті збагнула, у що він одягнутий: то була весільна сукня, у якій виходила заміж дочка сільського старости! Мама Робі навіть допомагала вишити оте «М» на грудях. Злість перемогла біль, і вона злегка штурхнула Йорша своєю босою ногою. Той, утім, навіть цього не зауважив.

— Іди геть, — закричала Робі. — Це все неправда — те, що ти говориш. Геть! — Для переконливості вона навіть плюнула на нього, але Йорш і не поворухнувся. Він був непритомний.

Що казати чи робити далі — про це Робі вже не встигла подумати. Тракарнин крик, що пролунав у неї за спиною, змусив її пригадати, що веселі часи давно скінчилася й тепер варто чекати тільки поганого й ще гіршого.

— Ельф! Це ельф! — заволав Крешо, показуючи пальцем на безсилу постать на землі.

Слово «ельф» луною понеслося з уст в уста, аж поки не долинуло до вартових. Просвистіло