Сільвана Де Марі - Останній ельф

бо ж готувати мишу доведеться в кошарі, на маленькій жаровні, що слугувала для обігріву, — а значить, кожному дістанеться по маленькому шматочку. Утім, і маленький шматочок — краще, ніж нічого. Навіть це буде для них за свято. Коли прийшла пора роздавати обід, на роздачу став тільки Морон, а Крешо разом з Робі та Калею нишком попрямували до кущів, щоб забрати здобич. Вони взяли із собою порожній мішок з-під каштанів, щоб у ньому пронести контрабандний харч у кошару. Миша не була «крадіжкою» й не потягла б за собою кари, але її все одно відібрали б як те, що «відволікає від праці», та ще й довелося б наслухатися звинувачень у невдячності та дикунстві.

— Як ви могли? — заявила б Тракарна. — Вас у Сирітському домі годують завжди досхочу, тут стільки смачної їжі, а ви!..

— Дикуни, справжні дикуни, — бурчав би Страмаццо, пробудившись від своєї повсякчасної дрімоти. — Діти дикунів з дикунськими звичками… Щастя, що тут є ми, культурні люди, здатні бодай чогось їх навчити…

Та впольованої миші в кущах не було. Точніше, вона там була, але замість лежати, де лежала, із застиглим на мордочці виразом здивування та болю, вона сиділа на руках у якогось незнайомця, що скидався на хмарку з волохатими ногами, убраного в брудну весільну сукню із подолом, задертим і зав’язаним на поясі вузлом. Незнайомець був дуже молодий, ще зовсім хлопчисько, не набагато старший за них. Робі запитала себе: чи виглядав би він трохи менш сміховинно, якби сукня була не така брудна? Утім, проблема полягала навіть не в бруді, а в тому, що від нього страшенно тхнуло пташиним послідом. Навіть їм, що гибіли в старій напіврозваленій кошарі й мали нагоду вмитися хіба тоді, коли доводилося працювати під дощем, відгонило цим смородом. Незнайомець тримав мишу на колінах, гладив її й говорив до неї щось, наче до рідної душі чи найдорожчого приятеля. Миша дивилася на нього із зачудуванням, злегка помахуючи хвостиком. Очевидно, Робі не вбила її на смерть, а тільки оглушила, і тепер сморід, що йшов від брудної сукні, привів тваринку до тями. Незнайомець і миша ще якусь мить дивилися одне на одного поглядом, сповненим ніжності, а тоді миша зіслизнула з його колін на землю й неквапом попрямувала в густі зарості терну. За два роки життя поруч зі Страмаццо Робі ще не бачила картини, яка дорівнялася б до цієї своєю дурнуватістю: якийсь чудило, одягнутий у брудну весільну сукню, що нестерпно смердить пташиним послідом, пестить недобиту мишу, наче рідну дитину.

Налякана безглуздістю цієї сцени, Каля зробила крок назад. Робі підбадьорила її, коротко стиснувши рукою за плече: вона поруч, нема чого боятися.

Незнайомець помітив цей жест і всміхнувся.

Першим прийшов до тями Крешо:

— От же ж дурна шмаркачка! Не можеш навіть розібрати, вбила ти мишу чи недобила! — просичав він презирливо.

— Та вона була мертва! — запротестувала Робі, приголомшена побаченим так само сильно, як і присоромлена.

— Тепер вона вже не мертва, — озвався незнайомець.

Каля розплакалася. Вона вже не першу годину думала про печену мишу й уявляла собі, як увечері покладе до рота шматочок м’яса, і всі навколо говоритимуть, які вони з Робі молодці — двоє справжніх мисливців. Усі будуть задоволені, а мишачі кісточки, знай хрумкотітимуть на зубах…

— Робі вбила мишу, — заявила Каля. — Ми хотіли її з’їсти, — додала вона невтішно. Голос дівчинки тремтів від жалю за омріяним, дарма що мізерним і жалюгідним бенкетом, який так і не відбудеться. Робі тим часом мовчала, не знаходячи слів.

— Не можна їсти істоту, яка вміє думати, — лагідно дорікнув незнайомець.

Це твердження було таке химерне, що Каля аж перестала плакати.

Незнайомець підвівся. З його обличчя не сходила усмішка. То був, мабуть, найгарніший хлопець, якого Робі будь-коли бачила. Якби тільки він не був такий невиправно дурний і якби від нього не смерділо, як від купи гною! І якби мав щось попоїсти. Зі своєю дурнуватою усмішкою на обличчі він справляв враження людини, у якої, коли вона має щось їстівне, неважко буде це щось видурити.

— Миші вміють думати? — запитав спантеличено Крешо.

Робі стенула плечима: якщо навіть Страмаццо щось там думає…

— Що це значить? — не вгавав Крешо.

Робі знову стенула плечима.

— Як гадаєш, це ельф? — запитав Крешо, стишивши голос. З голови незнайомця саме спав білий серпанок, відкривши біле-біле волосся й загострені кінчики вух.

— Ні, — переконано відповіла Робі.

— А чого ти така впевнена?

— Ельфи хоч і негідники, але принаймні розумні, — прошепотіла у відповідь Робі.

Незнайомець глянув на неї й усміхнувся ще ширше, а тоді вклонився й мовив: «Йоршкрунскваркйолнерстрінк».

— На здоров’я, — ввічливо побажала Робі, як її вчила казати мама, коли хтось чхає.

— І вам доброго здоров’я, — мовив незнайомець. — Якщо хочете, можете звати мене просто Йорш. Я шукаю когось, хто був би родом із села Арстрід.

Каля й Крешо відразу ж тицьнули в Робі вказівними пальцями: Каля — лівою, а Крешо — правою рукою, бо стояли вони обабіч дівчини.

Очі незнайомця зупинилися на Калиній руці, на якій бракувало великого пальця. Він дивився на неї досить довго, а тоді мовив напрочуд ідіотську фразу: «О, тобі бракує пальця на руці!»

Каля опустила руку, а тоді й очі, принижена й пригнічена. Нижня губа в неї затремтіла, груди здригнулися від здавленого плачу. Робі з ненавистю глянула на незнайомця: якби вона була досить велика й сильна, то дала б йому доброго ляпаса.

Незнайомець підійшов до Калі, узяв її ліву руку у свої долоні й тримав так кілька хвилин, утупивши погляд у порожнечу. Каля була перелякана, але, на диво, не відсахнулася й навіть не пробувала забрати руку. Вона так і стояла, задивившись у блакитні очі незнайомця, які дивилися кудись — невідомо куди. Незнайомець пополотнів і став блідий, наче мрець. Його тіло охопив дрож. Робі подумала, що це може бути якась заразна хвороба, і навіть зробила крок у напрямку до Калі, щоб відвести її набік. Та в цьому не було потреби: довгі й тонкі пальці незнайомця відпустили брудну й покалічену руку дівчини. Йорш уже не тримався на ногах і безсило впав навколішки просто в грязюку. А тоді мовив ще одну ідіотську фразу: «Із твоєю рукою все буде гаразд. Із дорослими так уже не вийде, але дітей іще можна вилікувати».

Каля не зводила з нього завороженого погляду, а Робі аж не тямилася з люті: як би вона хотіла бути більшою та сильнішою, щоб надавати йому ляпасів або й копняків.

Незнайомець,