Сергій Миколайович Поганий - Чорнобиль. Історія ядерної катастрофи, Сергій Миколайович Поганий

Політбюро і керівники міста взяли участь разом зі своїми сім’ями, включаючи дітей і внуків. Усе для того, щоб запевнити киян — ситуація безпечна.

Уранці 1 травня «Правда» вийшла з традиційним гаслом на першій сторінці: «Слава 1 Травню — Дню міжнародної солідарності трудящих. Пролетарії всіх країн, єднайтеся!» А внизу другої сторінки ледь виднілася оновлена офіційна інформація про ситуацію в Чорнобилі та його околицях. У заяві було сказано, що обстановка поліпшується. Окрім того, текст був адресований тим на Заході, хто нібито намагався посіяти паніку в СРСР. «Деякі установи на Заході поширюють чутки про те, що внаслідок інциденту на атомній електростанції загинули тисячі людей. Як повідомлялося раніше, загинуло дві людини, тоді як загалом госпіталізували 197 чоловік, серед яких 49 залишили лікарню після обстеження. Робота підприємств, радгоспів та закладів проходить нормально», — писала «Правда».

Формально цифри «Правды» дійсно можна назвати коректними: пожежники та оператори станції, які внаслідок вибуху і викиду радіації постраждали найбільше, продовжували хапатися за те, що залишилося від їхніх життів, у лікарнях Москви і Києва, а середньо- та довгострокові наслідки аварії ще потрібно було визначити. Режим однозначно вирішив зайняти більш активну позицію в інформаційній битві на руїнах ЧАЕС, водночас не оприлюднюючи додаткових даних. Першого травня оперативна група Політбюро на чолі з Головою Ради Міністрів СРСР Миколою Рижковим ухвалила постанову: «Направити групу кореспондентів в райони, наближені до зони Чорнобильської атомної електростанції, задля підготовки матеріалів для преси й телебачення, які свідчитимуть про нормальну повсякденну діяльність у цих районах».

Водночас у Києві рівні радіації ставали дедалі небезпечнішими. За даними, зібраними експертами з українського Інституту ядерних досліджень, рівні гамма-випромінювання почали різко збільшуватись у столиці уранці 30 квітня. Уже опівдні вони дорівнювали 1700 мікрорентгенам за годину, але невдовзі зменшилися. До завершення засідання Політбюро о 18-й вечора того самого дня рівень гамма-випромінювань упав до 500 мікрорентгенів за годину, що було багатообіцяючим знаком. Та незважаючи на стабільність рівнів уночі, о восьмій ранку 1 травня — тобто саме тоді, коли люди почалися сходитися на парад у центрі Києва, — було зафіксовано нове підвищення. Насувалася катастрофа.

Особливо різке підвищення рівнів радіації спостерігалося на головній вулиці Києва і місці проведення першотравневого параду — Хрещатику, що простягнувся в низині поміж двох пагорбів міста. «Усім учасникам акції загрожувала дуже серйозна небезпека, — згадував Валентин Згурський, голова Київського міськвиконкому. — Радіоактивні потоки в повітрі йшли на Хрещатик з боку Дніпра». Десь після 9-ї ранку біля пам’ятника Володимирові Леніну на головній площі Києва зібралися члени Політбюро і керівництво міста — усі чекали приїзду на відкриття заходу лідера республіки Володимира Щербицького. Відповідно до неписаного протоколу події, тільки він мав право розпочати церемонію. Рівні радіації доти вже досягли позначки 2500 мікрорентгенів за годину — найвищої, зафіксованої того дня, — однак Щербицького все не було.

Автомобіль Володимира Щербицького, що мчав на площу, присутні біля пам’ятника побачили незадовго до 10-ї ранку. Лімузин зупинився біля сцени, збудованої для параду. Щербицький вийшов з авто, люто лаючись. Згурський чув, як він говорив: «Я ж казав йому, що парад не можна проводити на Хрещатику. Це не Красна площа, а долина — радіація концетруеться саме тут! Але він відповів мені: “Тільки спробуй не провести парад! Я тебе згною!”» Відповідно до версії подій, висловленої пізніше дружиною Щербицького, Радою, Горбачов пригрозив її чоловікові виключенням із партії: «Якщо ти не організуєш захід, покладеш партквиток на стіл!» Розмовляючи зі своїми товаришами, Щербицький ніколи не називав імені тієї людини, однак мало хто сумнівався, що він мав на увазі Михайла Горбачова. «До біса його; ходімо й розпочнімо парад», — сказав 1-й секретар ЦК КПУ.

Сходами всі піднялися на сцену. Щербицький зайняв своє місце по центру шеренги керівників, Валентина Шевченко — Голова Президії Верховної Ради УРСР — ліворуч від нього, Олександр Ляшко — голова Ради Міністрів УРСР — праворуч. «Усі — без головних уборів, — пригадував Ляшко. — Мої внуки йшли у складі колони учасників маршу; дружина була на майданчику для гостей разом з дружинами інших лідерів. Урешті-решт, нікого з нас тоді ще повністю не поінформували. Навпаки — люди намагалися применшити загрозу». Та ніхто не намагався так старанно, як це робили політичні лідери та керівники ядерної галузі в далекій Москві. «Мені зателефонував Славський, всесоюзний міністр середнього машинобудування, чиє міністерство займалося ядерною енергетикою, — згадував пізніше Ляшко. — “Навіщо ви здіймаєте такий галас? Я приїду і закрию ваш реактор своєю п’ятою точкою”».

На фотографіях, зроблених того дня в центрі Києва, зображені Щербицький, Ляшко, Шевченко та інші українські лідери, які махають рукою натовпам киян, що крокують Хрещатиком саме тоді, коли рівні радіації в місті досягли свого піку. На відміну від людей на сцені, учасники процесії взагалі нічого не підозрювали про небезпеку. На фото можна бачити учасників ансамблю у традиційному українському вбранні та молодих людей, які несуть портрети Маркса, Енгельса, Леніна, а також фото членів Політбюро, починаючи від Михайла Горбачова. Одягнені учасники параду легко: ранок теплий і сонячний. Багато хто прийшов із маленькими дітьми, деякі батьки тримають їх на плечах. Окрім того, діти також крокували у складі своїх власних організацій. «Нашій майбутні наступники — численна група дітей — замикали колону, — згадує одна з учасниць параду. — Вони наздоганяли нас, сміялися і танцювали».

Наталя Петрівна, про яку йдеться вище, описуючи подію пізніше, зазначала: на перший погляд усе виглядало, як і під час попередніх заходів. Проте коли вона та її товариші вийшли на головну площу, а сама вона кинула погляд на сцену — зазвичай там стояли представники різних секторів радянської економіки, провідні управлінці та «ударники», тобто робітники, удостоєні почесті за зразкову дисципліну і продуктивність праці, — вона не могла повірити своїм очам: сцена була напівпорожньою. «Я вирішила поцікавитися: А де ж енергетики?» — розповідала жінка, маючи на увазі працівників галузі ядерної енергетики, яких вона знала ще з попередніх парадів. Після цього до неї підійшов чоловік у штатському, чия поведінка, утім, видавала в ньому співробітника КДБ. Наталя Петрівна пригадувала, що чоловік «нашептав: “Проходимо, проходимо”. Він узяв мене за руку і повів услід за колоною, яка рухалася далі». У КДБ не хотіли, щоб хто-небудь зривав процесію на очах трибуни урядовців, і не збиралися миритися з питаннями, які могли б посіяти паніку в місті.

Наталя Петрівна згадувала, як після завершення параду «сіла перепочити на лавку. Я відчувала слабкість і запаморочення. У горлі пересохло і трохи лоскотало». Усе це —