Вільям Фолкнер - Порушник праху, Вільям Фолкнер

окрім подиху мороку і кумкання деревних рахкавок та дзижчання жуків: ні втечі, ні зречення, ні цього моменту — навіть ніде немає такої бездонності, такої довершеності тут у кімнаті або поза її межами, або понад нею, або перед нею, або за нею, у крихітних міріадах тваринних звуків у безмежній систолі та діастолі літньої ночі.

— Усе скінчилося, — сказав він.

— Так, — мовив його дядько. — Вони, напевно, усі у ліжках сплять. Повернулися додому корів доїти і навіть встигли затемна дров нарубати на завтра до сніданку.

Сказано було начистоту, хоча він досі не поворухнувся.

— Вони тікали, — вимовив він.

— Ні, — сказав дядько. — Більше, ніж це.

— Вони тікали, — повторив він. — Вони досягли того моменту, коли їм нічого більше не лишалося, тільки визнати, що вони помилялися. Тому вони тікали додому.

— Принаймні, вони рухалися, — сказав дядько; двічі сказано начистоту: йому навіть не треба було першого знаку, бо це конче необхідно — знову вирядитися туди, точніше, не припиняти рухатися, тої миті чотири, п’ять чи шість годин або скільки б не минуло відтоді, коли він справді вірив, що полежить лише п’ятнадцять хвилин (і він, до речі, знав про ті чверть години, той, хто, певно, спав чи ні), і ця необхідність не повернеться, їй немає звідки повертатися, тому що вона ще залишалася там, будучи там весь час, ані на секунду не звільняючись від тої химерної фантасмагорії, чиї уривки, наче лахміття і рештки ще одурманювали його або яких він даремно намагався позбутися радше п’ятнадцять годин, аніж п’ятнадцять хвилин; вона досі була там, або, принаймні, її незавершена частина, яка не була навіть крихіткою, мінускулом, а скоріше мізерією порівняно з дядьковим і шерифовим таланом у цій неможливій нескінченності з Лукасом Бічемом і Кроуфордом Ґаврі відтоді, відколи він утратив лік часу та подіям, і жодний з них не знав, що вони робитимуть далі, до того, як Гемптон позбувся навіть найменших доказів, віддавши їх, повернувши цьому старому однорукому Ґаврі з пістолетом, звідки навіть двоє дітей і стара жінка тепер не зможуть його видобути, і не треба нічого завершувати — просто рухатися вперед, навіть не лишатися там, де був, а просто підганяти самого себе, керованого необхідністю, іти в ногу, як-от тупцювати на біговій доріжці, виснажуватись одноманітною чорною працею — не тому, що так хочеться, а просто щоб не злетіти у цьому безладді, доки та доріжка їде вперед, доки маховик обертається, і треба судомно рухатися, не випускаючи з очей того, що попереду, і, так і не дочекавшись, коли доріжка стане, повертатися на неї та починати цей нескінченний рух, як нескінченна її стрічка, і ледве дюйму треба вгорі, і бракує повітря у ніздрях та у грудях, а перший повний вдих одразу вихопив би його з доріжки, скинув з орбіти і він лежав би під маховиком, неначе волоцюга чи мандрівний робітник — у пастці залізничних рейок, лежачи під поїздом: людина у безпеці, тільки якщо не рухатиметься.

Тому він зарухався; він сказав:

— Пора, — і, звісивши ноги з ліжка: — Котра година? Я казав: п’ятнадцять хвилин. Ви обіцяли…

— Лише пів на десяту, — сказав дядько. — Часу вагон, аби прийняти душ і повечеряти теж. Вони не поїдуть, доки нас не заберуть.

— Вони? — спитав він: устав, босоногий (він не роздягався, лише зняв черевики і шкарпетки), уже лізучи за капцями. — Ви знову їздили до міста. Доки нас не заберуть? Ми з ними не поїдемо?

— Ні, — сказав його дядько. — Нам доведеться попітніти, аби втримати міс Гебершем. Вона хоче зустрітися з нами в офісі. Отже, вперед; вона, певно, вже зачекалася на нас.

— Так, — сказав він. Але він уже розстебнув сорочку і знімав ремінь зі штаньми, готовий одним порухом роздягнутися. І цього разу він розсміявся. Усе було гаразд. Його навіть не можна було почути. — Так от у чому причина, — мовив він. — Щоб їхні жінки не рубали дрова потемки, доки сонні діти світитимуть ліхтарями.

— Ні, — сказав дядько. — Вони не тікали від Лукаса. Вони забули про нього…

— Так я те саме й кажу, — затявся він. — Вони навіть не чекали, аби послати йому тютюну й сказати, мовляв, усе добре, стариганю, усі помиляються, ми зла на тебе не триматимемо.

— То цього ти хотів? — сказав дядько. — Пачку тютюну? Цього було б досить?.. Звісно, ні. Ось одна з причин, чому Лукас кінець-кінцем примусить їх прислати йому ту пачку тютюну; вони на тому наполягатимуть, їм доведеться. Він отримуватиме чергові внески все життя від цього округу, хоче цього чи ні, бо він не просто Лукас, а Лукас-Самбо, бо ось що вирізняє того, хто кривиться в корчах безсонної ночі в ліжку — не тому, що скривдив чи завдав тілесної шкоди стільком ближнім, а тому, що помилявся; просто кривду чи тілесну шкоду (якщо не може виправдати цього тим, що називає логікою) він може стерти, знищивши потерпілого і свідків, але його помилка — це одна з тих кішок, яких він не просто вб’є, а радше задушить в обіймах, загладить. Тому Лукас отримає свій тютюн. Він цього не хоче, звичайно, і спробує опиратися. Але він його отримає, і тому ми споглядатимемо тут, в окрузі Йокнапатофа, стародавні східні відносини між рятівником і тим, кому врятовано життя, причому з ніг на голову: Лукас Бічем, щойно — раб будь-якого білого, кому лише потрапить у поле зору, а тепер — тиран сумління всіх білих на весь округ. І вони — Перша, Друга, Третя і П’ята дільниці — це теж знали, тому навіщо тепер посилати йому десятицентову пачку тютюну, коли їм судилося до останніх днів своїх це робити? Тому вони тимчасово викинули це з голови. Вони тікали не від нього — вони тікали від Кроуфорда Ґаврі; вони просто відкараскувалися навіть не від жаху, але в абсолютній одностайності від «не будемо» і «не буде», які, без жодного попередження, раптом стали справжнім «не повинні». «Не убий», бачиш — не гарячкове звинувачення, а просто моральна настанова, заповідь; ми запозичили її віддалену анонімність від наших пращурів, які її так давно доглядали, оберігали, плекали, зберегли живою і всі слова без змін, це було так давно, що всі кути в неї вже згладилися, нічого шорсткого, усе відшліфовано, стерто; ми можемо спати прямо в ліжку з нею; ми навіть винайшли власноруч протиотруту для неї, як далекоглядна господиня тримає розчинену гірчицю або збиті яєчні білки на одній полиці зі щурячою отрутою; вона така ж звична, як дідусеве обличчя, і невпізнанна, як дідусеве обличчя під тюрбаном індійського