Тетяна Котило - Зцілений тобою, Тетяна Котило

– Та, ні. Маячня якась. Говорити можна будь-що. Жодних доказів немає, лише дурнуваті теорії, і кого, Соломії, що завжди любила попліткувати. Їй би сценарії до книжок писати, а не каву готувати.

Мар’яна викинула з голови дурні думки, й натомість сіла за конспекти. Навчання та стипендія, це те, що зараз мало для неї значення. Було вже за північ, коли зателефонував Мир.

– Мені самотньо без тебе.

Мар’яна усміхнулась у слухавку.

– Я також сумую. 

– Тоді, приїжджай до мене. Я пришлю по тебе свого водія.

– Це мило з твого боку, втім у мене завтра важлива лекція, я повинна добре виспатись.

  В слухавці запала мовчанка, Мар’яні добре вдавалось володіти собою, попри бажання бути з чоловіком в якого закохалась, обрала засісти вдома з конспектами. Любомирові кортіло продовжити наполягати на її приїзді, проте, він вчасно заспокоївся. Ще налякає своїм надмірним напором. Домовились зустрітись завтра.

– Я заїду по тебе о дев’ятнадцятій годині.

– То у нас буде побачення?

– Так. Перше в житті. Моя мила Мар’янко, ти заслуговуєш мати все найкраще.

***

     Приталена чорна сукня, що сягала колін личила дівчині. Вона вже звикла до подібного вбрання і підборів. До запаху парфумів і шуму гучного міста. Ранковий біг також став щоденним ритуалом, як і здорове харчування. Мар’яна пройшлась долонею по трикотажній тканині та усміхнулась своєму відображенню в дзеркалі. Ніхто не відбере у неї можливості кращого життя. Хай би що не вбивав їй у голову рідний батько, хай би що не говорила мама, Альбіна, Дем’ян і їм подібні. Життя у неї одне і тільки їй вирішувати, як його жити.

Любомир в чорному костюмі та білосніжній сорочці мав не менш чарівний вигляд ніж Мар’яна. Високий, галантний тримав дівчину за руку. Був гордий тим, що поряд з ним знаходиться саме вона. Сильна, але водночас витончена, впевнена, але заразом вразлива. Весела, але саме тоді могла розридатись від романтичного фільму. Стала його ліками проти усіх недуг. Проте, мала й побічну дію. Викликала страх, підвищену тривогу, неспокій, залежність. 

– Мені здається чи ти справді нервуєш? – поставила питання, коли офіціант провів їх до їхнього столика.

– Я з тобою тепер весь час нервую. Ти надзвичайно вродлива. – пестив поглядом сірих очей.

– Тепер, буцімто ти мені складаєш іспит, а не я. – розтягнула губи в широкій усмішці.

Любомир зі сумом в очах поглянув на дівчину, бо так і було, проте, її навчання досі тривало, адже стосунки з ним, то суцільний екзамен.

– Я закохуюсь в тебе, і це погано. – заплющив очі, вбираючи у себе її аромат.

– Але, чому? Чому ти цього так боїшся? – притулилась до гарячої долоні чоловіка, мліючи від його тепла. Серцем відчувала, що може втратити його, бо досі тримав дистанцію, бо все ще відступав.

– Я боюсь зашкодити тобі. Я здатний не тільки на хороші речі. І, ти це знаєш. Та, що тут говорити, чуєш, моє Я досі переважає.

Мар’яна вже знайшла аргументи й готова була все заперечити, але, помітивши віддалений погляд Любомира у бік сусідського столика передумала що-небудь говорити. Неподалік в компанії незнайомого чоловіка сиділа Мілана.

– Хоч бери, міняй місто, аби тільки не зустрічатись з колишніми. – витиснув щось схоже на посмішку, щоб розбавити атмосферу.

– Не зважай. Давай-но краще щось замовимо.

Зробивши замовлення, Мар’яна поквапилась до вбиральні. Спиною відчувала погляди у свій бік. Не хотілось проходити повз Мілану, що поводилась так, наче вона єдина гостя в ресторані, але на жаль запасного виходу ніде не було.