Інна Земець - Збій системи, Інна Земець

        - В чому проблема? 

        - Я до цього не готова.

        - А що тут готуватись? Ми не надовго, привітаємось і поїдемо далі. Моя мати не балакуча.

От треба ж таке, при такому то синочку і не здогадаєшся! Затягнув у ліфт, я у дзеркало втупилась. Вдягена охайно, зачіска нормальна, макіяжу лиш трохи більше ніж нуль, та може то і добре.

        - Гліб, от прибила б тебе! Я з порожніми руками маю заявитись?

        - Ми не з порожніми.

        - А чого так несподівано, хіба складно було попередити?

Знизав плечима і відвернувся.

        - Щоб ти задовго до цього моменту нервувати почала? Заспокойся, це просто моя мама.

От так, жодних проблем в його розумінні даної стуації.

        - Ще скажи: «Нічого важливого», - пробурмотіла я і сумирно під дверима квартири зупинилась.

        - Так і є. На велику гостинність не розраховуй, тут так не прийнято.

Дивна суворість якась на чоло набігла. Дзвінок, кілька секунд очікування і двері відчинились.

        - Привіт, Миколайович. Де мама?

        - Вітаю, Гліб, вітаю. Заходь. І ви Анна заходьте – чекаємо.

Чую, як кров від обличчя відхлинула і вся кудись побігла, схоже в голову – аж застукотіло в черепній коробці.

        - Мене чекали? – прошепотіла йому я. – Що ти сказав?

        - Сказав, що заїду не сам.

        - А про мене що сказав?

        - Що зі мною буде дівчина на ім’я Анна.

Далі поговорити не вийшло, з кімнати до нас вийшла висока струнка жінка, русяве волосся з сивими пасмами, окуляри на носі, стильна коротка зачіска.

         - Вітаю, Гліб, - швидкий цілунок у щоку, наче дзьобнула і на мене погляд перевела. – Вітаю, Анна.

         - Добрий день, Ольга Романівна. Я Анна Діденко, колега вашого сина.

         - Колега? – заломила одну брову точно як синочок.

         - Колишня колега, - уточнив Гліб і пакет мамі в руки сунув. – Тримай, це тобі.

       - Зрозуміло, - посмішка одним куточком губ з’явилась лиш на мить. - Дякую, але не варто було – все на столі є. Ходімо чай пити.

Матінко Божа, щось я розгубилась. Всілися вчотирьох, та не встигла ще більше занепокоїтись, як мати одразу розмову про його робочі справи розмову завела. Її чоловік тихо сидів і жував цукерку, я тихо чай ковтала. Минали хвиини, а вони все по роботі теревенили, я вже і розслабилась.

         - А ви зараз де працюєте? – звернулась раптом до мене Ольга Романівна, я і не встигла помітити, як розмову про справи скінчили.

         - В IT-компанії, - відтарабанила я без пауз, а одне слово всі три зліпивши.

         - Аня юрист, - додав Гліб і на годинник глянув.

      - Вже поспішаєте? – запитала мама, відмічаючи його жест якоюсь задоволеною посмішкою. – Годинник, як бачу, подобається?

       - Даремно стільки грошей на мене витратила, та я якість ціную, а інші статусність відмічають – все доречно. Дякую ще раз. І вже скоро додому їдемо – завтра рано вставати.

     - Добре, рада була зустрітись. У мене теж, якщо чесно, справ ще повно – строки піджимають, коректура і в друк.

         - Тоді не будемо твого часу гаяти.

Гліб взяв мене за руку і повів на вихід, мовчазний вітчим тупотів слідом, Ольга Романівна замикала ланцюжок.

         - Ви, Гліб, наступного разу до нас на дачу приїздіть, - сказала сину і до мене розвернулась. – Рада була познайомитись, Анна, сподіваюсь під час наступної зустрічі встигнемо добре познайомитись, а не так, похапцем.

Нахилилась до мене, до щоки торкнулась, потім Гліба поцілувала.

       - Надовго не пропадай, - додав Глібу наостанок Володимир Миколайович і ми вийшли.

Оце гостина! Добре що стрімка і недовга, не підготувалась аж зовсім. Це ж треба, щоб мамця з сином такі однакові вдалися.

          - Вижила? – засміявся Гліб і поцілував. – Не варто було хвилюватись, ми довгих родинних застіль не любимо.

         - Помітила. Та такого сюрпризу ніколи більше не роби, зрозумів?

          - Чому?

          - Я не очікувала зустрічі з твоєю родиною. І навіщо то «колишня колега» додав?

          - Бо це правда. І тому що я ніколи колег із собою в гості не привозив. Та і взагалі – ти перша жінка з якою до своїх завітав.

          - Як так? – я аж з ліфту забула вийти, так очманіла.

      - Отак. Непорозуміння останніх часів взагалі до уваги брати не варто, а перша дружина… Не склалося з мамою ще до офіційного знайомства, - став на першому поверсі і руку мені простягнув. - Ти йдеш?

Потрусила головою і за ним до автівки рушила. Проїхали кілометр тихо, а потім не стерпіла.