Олег Криштопа - Жах на вулиці В’язнів

Жодних записників, а знав напам’ять усі наші дні народження, про які чув лиш раз, улюблені напої та страви (замовляв їх сам), імена дружин, колір їхнього волосся та діагнози дітей; а ще в його голові знаходилося місце для безлічі телефонних номерів, найнезначніших фраз, що він їх міг відтворити за рік чи два, коли їх уже не пам’ятав навіть той, хто промовив; не міг забути жодної своєї обіцянки й тому змушений був їх виконувати, але й про виконане він пам’ятав надто добре… А ще він, напевно, пам’ятав усі нічні кошмари, кожного персонажа прочитаних книжок, шкільних учителів і вчительок, колір своїх перших штанців, колег по групі в дитсадку… Він зберігав у міжнейронному просторі імена всіх працівників заводу, що їх особисто приймав на роботу, паспортні дані, телефони, адреси, факти біографії, освіта, несть інформації… Жах!!! Яким важким здавався цей пласт, якою нестерпною ноша. І як байдуже йому було до кожного з них, із нас, наші обличчя, викарбувані в його мізках, були для нього ніби й різними, але рівноцінними; ніхто його не приваблював, ні до кого він не відчував бодай чогось схожого на любов. Дружини? Їх він, очевидно, просто теж приймав на роботу, попередньо відібравши, провівши певне тестування… Але ні, не може все бути настільки раціоналізованим, комп’ютеризованим і тому — парадокс — абсурдним. Щось у цих файлах пам’яті мусило давати збої, якась незбагненна туга гризла його, робила понурим. Невловиме та непояснюване відчуття самотности примушувало вдаватися до нелогічних кроків…

Раптом я згадав про хробаків і миттєво перевів погляд на дірку в черепі: чорна пляма на вилисілій кругом шкірі й… нічого. Мороз по крижах…

— І ніяких черв’яків… Здалося… — пробурмотів я вголос.

— Колективна галюцинація… — так само пошепки проказав Марко, що стояв спиною до мене в іншій частині кімнати, зовсім поруч із труною, але я почув його, і він почув мене, бо інакше би він не сказав того, що сказав, і аж прошепотівши свої слова, він обернувся, щоб подивитися, який ефект вони матимуть, якщо взагалі матимуть…

— Тут був судмедексперт, мене попросили вийти, а коли я зайшов, не було вже нікого… Ось… — немов вибачаючись, прошепотів потрісканими вустами Марко.

Смерть близьких (як і їхня хвороба) завжди приносить відчуття провини — ми ж бо живі (здорові). Ми ще є, а це якась фікція, обман, помилка… А ще вина перед собою та спогадом про мертвого про недоказане, недороблене, недовідчуте, недо, недо…

— Мені якось казали, що не можна залишати мертвих самих, поряд із тілом мусить бути бодай одна людина… — вкусив він себе за губу, очевидно, не вперше, бо вона вже мала чорнуватий колір… — Постійно мусить бути. А мене повели їсти, туди, у ту гидку їдальню, підійшов цей чоловік в окулярах… Я думав, що експерт буде довго, мені так сказав той чоловік, а я не опирався, він був такий наполегливий, а я лінивий… Потім там, коли їв, коли не міг їсти, бо гидко, раптом захвилювався, не міг навіть задля пристойності залишатися й пішов сюди, ледь не заблукав, бо не запам’ятав усіх цих переходів, а мене вже ніхто не вів назад, і я спочатку швидко йшов, а потім біг, ніби це дуже важливо, я відчував так, ніби дуже-дуже важливо, хоча тепер не знаю… Просто мені постійно згадувалися ці слова, що мер…, тобто тіл…, не можу так про нього, про тата… Але ці слова, вони гули в голові, а я не пам’ятаю навіть, хто їх сказав. Мабуть вона, Сандра, Саша… Хтось би її повідомив, я не знаю, де вона… Бідна Саша… От… А коли я прийшов — нікого не було. Порожнеча й він, але вже без простирадла. Мені інколи стає так байдуже, ти собі навіть не уявляєш. А інколи так шкода, що сльози… — він, наче намагаючись продемонструвати, шморгнув, очі зволожилися. — Сльози. Ну, так. Шкода себе, але ж думаю про нього, згадую його… Нічого ж не пам’ятаю. Зовсім нічого, одні й ті ж епізоди. Навіть пам’ять зраджує… І це тіло, це ж не він, воно чуже, розумієш, воно не його. Його підмінили, його взагалі, певно, ніколи не існувало. Були лише якісь люди, що грали його, а це один із тих акторів, актор-невдаха… Ніби лялька. Так хочеться взяти до рук його руку й щось із нею робити, якось переставляти, кидати…

Марко раптом умовк: у коридорі стало чути чиєсь шаркання, і в дверях з’явився солдатик внутрішніх військ, цього разу інший, але не менш жалюгідний і безособовий: розчавлені прищики довкола рота й на скронях, злякані очі, темний пушок над губами, безглузда коротка стрижка з прогалинами… Він, шаркаючи своїми завеликими черевиками по лінолеуму, поволі бреде до «своєї» табуретки — поруч із труною, і розмови припиняються, і все, і по всьому…

Усе, що трапилося далі (а чи трапилося? чи не відбувалося протягом усього цього — і не лише цього — часу, якась карколомна містифікація або вистава, коли задля того, щоб одурити мене, витрачено мільярдні суми на повсякчасну зміну декорацій, платню акторам, сценаристам і режисерам; і все це — навіщо ж? — лише з однією метою: переконати мене в тому, що світ існує, що він дійсний, і що він — це те, що я бачу… А насправді ж за ширмами стін, землі та неба — лише порожнеча нічогості!!! Й актори теж несправжні, вони пробуксовують, і з того я роблю висновок, що це лише зображення, відеофікції, чергова омана моєї свідомості…), я сприймав у притупленому стані напівсну. Фіксував події словами, але, коли вже було по всьому, я соромився обговорювати ті події з будь-ким, особливо з іншими свідками цього жахіття, бо не був певен, що будь-що з баченого не наснилося мені… Й інші теж мовчали та мовчать, відводячи очі. Певно, відчувають той самий сором, що й я. І нехай…

Замилування тілом мертвого… Некрофільська естетика… «Дивись на нього, дивись щосили, бо завтра його вже не буде…» — шепоче хтось (Маркові? мені?). «Запам’ятайте його! Поки не пізно!..» — нав’язливо свистить той же голос (чий?). Це була жінка, але я не пам’ятаю її обличчя (Тома? Аня? чи котрась із старушенцій, що вони, щойно стемніло, окупували офіс, і їхні м’яті обличчя то тут, то там шамотіли, йойкали і завивали?), натомість пам’ятаю своє роздратування: смикнув плечем Марко, навіщо пам’ятати труп? Живі прагнуть якнайшвидше забути про смерть, забутися…

Ніч, свічки, віск із яких падає на долоню, на мить приводячи до тями, фокусуючи думки