Тоні Джадт - Після війни. Історія Європи від 1945 року

— або й до комунізму. Тому в регіонах Німеччини, які перебували під контролем американських і британських військових адміністрацій, дуже скоро пріоритетом стала розбудова громадянських та політичних інституцій, а також перекладання на німців відповідальності за власні внутрішні справи. Це надавало новим німецьким політикам значно більше важелів, ніж вони могли сподіватися на момент закінчення війни. І вони без вагань цим користалися, натякаючи, що, якщо ситуація не покращиться, а окупанти не дослухатимуться до їхніх порад, вони не відповідатимуть за політичну лояльність німецької нації в майбутньому.

На щастя для західних союзників, окупаційна політика комуністів у Берліні та окупаційній зоні Радянського Союзу в Східній Німеччині не була такою, що могла б завоювати серця та голоси невдоволених німців. Хай як сильно ображеним німцям не подобалися американці, британці чи французи, альтернатива була набагато гірша: якщо Сталін справді хотів, щоб Німеччина залишалась об’єднаною, як того вимагали німецькі комуністи за його розпорядженням у перші післявоєнні роки, то радянська тактика була жахливою помилкою. Совєти одразу ж, без згоди союзників, установили у своїй окупаційній зоні де-факто керований комуністами уряд та заходилися нівелювати Потсдамські домовленості, безжально привласнюючи та розбираючи все, що потрапляло їм під руку.

Сталін навряд чи міг би вчинити по-іншому. Комуністи ніколи не могли сподіватися на те, щоб узяти під контроль країну або хоча б радянську зону інакше як силою. На міських виборах Берліна 20 жовтня 1946 року кандидати від Комуністичної партії отримали значно менше голосів, ніж соціал-демократи та християнські демократи. Після цього радянська політика стала відчутно жорсткішою. Але на цей момент західні союзники вже й самі переживали труднощі. У липні 1946 року Британія, щоб прогодувати місцеве населення своєї зони (промисловий і урбанізований північний захід Німеччини), була змушена імпортувати 112 тисяч тонн пшениці та 50 тисяч тонн картоплі, заплативши за це з американської позики.

Британці отримували від Німеччини щонайбільше 29 мільйонів доларів репарацій; але окупація коштувала Лондону 80 мільйонів доларів на рік, а різницю мусили покривати британські платники податків навіть тоді, коли британський уряд був змушений запровадити всередині країни нормування хліба (захід, якого під час війни вдалося уникнути). На думку Г’ю Далтона, британського канцлера Казначейства, британці «платили німцям репарації». Американці не мали таких фінансових обмежень, а окупована ними зона не настільки постраждала під час війни, але їхнє власне становище здавалося їм не менш абсурдним: особливо незадоволеною була армія США, оскільки мільйони голодних німців годувалися з її бюджету. Як зауважив Джордж Кеннан, «через безумовну капітуляцію Німеччини… ми лишилися одноосібно відповідальними за частину країни, яка в наш час ніколи не була економічно самодостатньою і чия здатність до самозабезпечення катастрофічно постраждала внаслідок війни та поразки німців. Тоді, коли ми погоджувалися взяти цю відповідальність, то не мали плану щодо відновлення економіки нашої зони і сподівалися відкласти розв’язання цього питання для пізнішого врегулювання в рамках міжнародної угоди».

Через цю проблему, а також через обурення німців демонтажем заводів й устаткування для перевезення на Схід, голова адміністрації американської зони генерал Клей в односторонньому порядку припинив постачання репарацій з американської зони до Радянського Союзу (та й узагалі будь-куди) у травні 1946 року, зауваживши, що радянська влада не виконала своєї частини потсдамських домовленостей. Британці вчинили за їхнім прикладом через два місяці. То був перший сигнал про розбіжності, але не більше. Франція, як і СРСР, усе ще прагнула репарацій, а всі чотири союзники формально продовжували залишатися відданими угоді 1946 року «Про рівні промисловості», згідно з якою рівень життя в Німеччині мав утримуватися не вищим за середній у Європі (не враховуючи Британію та Радянський Союз). Ба більше, Кабінет міністрів Британії під час зустрічі в травні 1946 року все ще висловлював небажання погодитися з офіційним поділом окупованої Німеччини на східну та західну частини з огляду на наслідки, які це могло мати для європейської безпеки.

Ставало зрозуміло, що чотири держави-окупанти не наближалися до спільного рішення. Щойно в жовтні 1946 року закінчився головний Нюрнберзький процес, а наступного місяця було погоджено положення Паризьких мирних угод, військові союзники опинилися в ситуації, коли, окрім спільної відповідальності за Німеччину, їх практично нічого не пов’язувало, а суперечності їхніх позицій ставали дедалі очевиднішими. Американці й британці наприкінці 1946 року домовилися об’єднати економіки їхніх двох окупаційних зон у так звану Бізонію (подвійну зону), але і це ще не означало остаточного поділу Німеччини, а тим паче намір інтегрувати Бізонію в західну економіку. Навпаки, через три місяці, у лютому 1947 року, Франція та Британія демонстративно підписали Дюнкеркський пакт, у якому вони гарантували одна одній взаємну підтримку проти будь-якої майбутньої агресії Німеччини. А на початку 1947 року державний секретар США Маршалл усе ще оптимістично припускав, що хай яких домовленостей не було б досягнуто задля розв’язання німецької економічної головоломки, це не обов’язково має відбутися коштом розділення Німеччини. Принаймні з цього питання Схід і Захід офіційно дійшли згоди.

Справжній розкол відбувся навесні 1947 року, під час московської зустрічі (10 березня — 24 квітня) міністрів закордонних справ США, Британії, Франції та Радянського Союзу, які знову зібралися, щоб домовлятися про Мирну угоду для Німеччини та Австрії. На той момент лінії розлому вже були очевидні. Британці й американці були налаштовані відбудувати німецьку економіку західної зони, не лише щоб німці могли себе забезпечувати, а й для підтримки відновлення європейської економіки загалом. Радянські представники вимагали поновлення репарацій із західних зон Німеччини і задля цього — запровадження об’єднаної німецької адміністрації та економіки, власне, як із самого початку й передбачалося (хоча і вельми нечітко) у Потсдамі. Але на той час західні союзники вже не збиралися створювати єдиної німецької адміністрації, тому що це означало не тільки кинути населення західних зон Німеччини напризволяще — що вже саме по собі набуло політичної ваги, — а й, по суті, враховуючи тодішню військову перевагу, передачу країни у сферу контролю Радянського Союзу.

Як визнав Роберт Мерфі, політичний радник американської військової адміністрації в Німеччині, «саме на московській конференції 1947 року справді впала залізна завіса». Ернест Бевін полишив будь-яку надію на досягнення згоди щодо Німеччини ще до того, як він приїхав до Москви, але для Маршалла (та Бідо) це був вирішальний момент. Поза всяким сумнівом, для Молотова зі Сталіним також. Коли чотири міністри закордонних справ зустрілися наступного разу, з 27 червня по 2 липня, щоб обговорити новий революційний План Маршалла, американці та британці вже погодилися (23 травня) дозволити німцям бути присутніми в так званій Економічній раді Бізонії, зародковій структурі на шляху