Джеймс Хедлі Чейз - Я сам поховаю своїх мертвих

має схованку, то вона може про неї знати. Чоловік набрав номер Крейла ще раз.

Відповіла Гелен Крейл.

— Це Ед Ліон. Сем є?

— Щойно вийшов, — сказала місіс Крейл. — Якщо це важливо, можу його наздогнати. Він якраз сідає в авто, зібрався до поліцейського відділку.

— Будь ласка, поклич його, Гелен! Це надзвичайно важливо.

— Хвилинку.

Спохмурнівши, Ліон сперся на стінку будки. Схоже, у нього буде важка нічка. Звичайно, Інгліш би хотів, аби спочатку знайшли Лоїс, а тоді вже займалися Шерманом. Детектив зісунув капелюх на маківку і витер з лоба краплини поту.

— Алло! — голос Крейла різонув вухо. — Це ти, Ліоне?

— Так. Ніка взяли?

— Він телефонував кілька хвилин тому. Поліція була у нього під дверима. Я вже в дорозі до відділку. Чорт! Він мав здатись, як я і радив. Тепер треба буде гори звернути, аби його витягти.

— Не панікуй, — коротко кинув Ліон. — Лоїс зникла. Найімовірніше, вона у Шермана. Коррін Інгліш убита.

— Що ти сказав?! — перепитав Крейл, підвищивши голос.

— Лоїс пішла до Коррін. Нік вважав, що Коррін і Шерман змовилися. Лоїс збиралася привезти її, щоб Нік міг із нею поговорити. Я застав Коррін повішеною, а Лоїс зникла, але точно там була, я знайшов її хустинку. Мушу розшукати її, Крейле. Скажеш Ніку, що я навідаюся до цієї дівулі — Віндсор. Вона точно має щось знати. Це — єдиний наш шанс. Повідом босу, аби не хвилювався. Я знайду Лоїс, навіть якщо це буде останнє, що я зроблю.

— Хто така Віндсор? — запитав адвокат.

— Не важливо. Просто передай Ніку. Все, я погнав.

— Будь зі мною на зв’язку! — вигукнув Крейл.

— Угу. Я зателефоную, коли щось дізнаюся. Коли ти повернешся?

— Не знаю. Можливо, за годину. Подзвони мені за годину.

— Добре, — Ліон поклав слухавку, вийшов із будки таксофона і повернувся до машини. За десять хвилин він уже був на 7-ій вулиці й паркувався біля будинку, де розташовувалася агенція «Тривога».

Ед спустився сходами до Тома Келгауна, який саме дивився телевізор. Той неохоче відірвався від споглядання боксу: на рингу бійці якраз відчайдушно молотили один одного. Келгаун не хотів пропустити нокаут.

— Я зайнятий, — насупився він. — Чому ти приперся так пізно?

— Мені потрібна міс Віндсор. Вона у себе чи вже пішла?

Ліон підвищив голос, намагаючись перекричати телевізор:

— Чого так голосно, недочуваєш?

Келгаун зменшив звук і сказав, не відриваючись від екрана:

— Нагорі. Вона там живе.

— Щиро вдячний. Перепрошую, що потурбував.

Та раптом події стали Келгауну цікавішими, ніж бій по телевізору.

— А про що це ви збираєтеся з нею говорити у такий час?

— Та мені от цікаво стало, чи вона, бува, не така ж самотня, як і я.

Ліон розвернувся і попрямував до ліфта. Келгаун вискочив за ним, забувши про бокс.

— Ти сам піднімешся? — запитав він, відмикаючи решітку ліфта. — Можливо, вона не захоче тебе бачити.

Увійшовши в ліфт, Ед зачинив решітку.

— Хочеш закластися? — запитав детектив і натиснув на кнопку. Ліфт заскрипів, повільно піднімаючись. У коридорі останнього поверху гуркотіли телетайпи агенції новин, крізь віконце над дверима Глорії Віндсор лилося світло. Ліон підійшов до дверей і тихенько постукав. Обіпершись на одвірок, він приготувався заблокувати двері ногою, якщо це буде необхідно, й засунув руки у кишені плаща.

За якийсь час двері відчинилися.

Висока руда дівчина у зеленому гольфі та рожевих слаксах здивовано глянула на нього. На вигляд їй було років двадцять вісім; красиве обличчя з твердим підборіддям і суворим ротом виглядало стривоженим. Ліон подумки зауважив, що у неї найпривабливіші форми, які він будь-коли бачив у жінки. Ед просто не міг відірвати очей від фігури, яка тонким зеленим гольфом була більше підкреслена, аніж прихована.

— Міс Віндсор? — ґречно запитав Ед і торкнувся рукою до капелюха.

Сірі очі уважно глянули на його, а червоні губи витяглись у напівпосмішці.

— Можливо. Що вам потрібно?

— Я — Ед Ліон, — пояснив він. — Детектив. Хочу з вами поговорити.

Вона продовжувала всміхатись, але дивилася на детектива насторожено.

— Не сміши мене, — зневажливо сказала жінка. — Якщо ти лягавий, то я — Софі Такер[7].

Ліон дістав гаманець і показав їй ліцензію та значок.

— То тебе насправді звуть Софі Такер?

— А, приватний детектив, — презирливо скривилася міс Віндсор. — Іди пограйся у пісочниці, бойскауте. Не доріс іще.

Вона спробувала зачинити двері, та Ліон підставив ногу і легенько, але впевнено штовхнув жінку до квартири.

— Я ж сказав, що хочу поговорити, — повторив він. — Давай упадемо десь на диванчик і побалакаємо, як старі добрі друзі.

Міс Віндсор відступила й сердито зиркнула сірими очима.

— Я подряпаю тобі пику, нишпорко, — прошипіла вона люто, — якщо ти зробиш ще хоча б крок.

— Я радо ризикну, — сказав Ліон, входячи у хол.

Він зачинив двері й сперся на одвірок.

— Скажу тобі чесно: таку руду апетитну кралю зустрінеш нечасто. Признайся, — показав він рукою на груди, — таке чудо дісталося тобі від природи чи сама трохи наростила?

Жінка ледве стримала посмішку.

— А, крутий хлопець! — вигукнула глузливо. — У мене такі двадцять чотири години на добу, десять за цент. Що ж, раз ти вже зайшов, то кажи, що хотів, і вимітайся. Хочу додивитися бокс по телевізору.

— Я ще не зайшов, — Ліон обминув її, штовхнув двері та ступив у велику простору вітальню. — Ого, а ти любиш комфорт, — продовжив він, оглядаючи кімнату. — Ну й ну! Бачу, силует популярний.

— Повтори це слово у множині, або я встромлю кочергу тобі в ліве око, — мляво відреагувала міс Віндсор, примощуючись у глибокому зручному кріслі.

— А може, це все ти заробила на шантажі?.. — Ед глянув на неї.

Вона уважно спостерігала за детективом краєм ока, вдаючи, що нічого не зрозуміла.

— Про що це ти говориш? — нарешті холодно запитала жінка.

— Ти попала, мала, — чоловік підійшов до каміна і став біля вогнища. — Ігри закінчилися. Переїдеш тепер у чудову, затишну камеру років на десять.

Жінка глумливо глянула на нього.

— А з чого це ти взяв, що я піду до камери, га, нишпорко?

— Із фактів, тільки не оцих, що