Роберт М. Вегнер - Оповістки з Меекханського прикордоння. Північ-Південь

на підлогу. Кров бризнула з носа та рота в’язня, плямуючи посірілу білість плаща. Хлопець крикнув, подавився схлипом. Копняк у сонячне сплетіння позбавив його дихання.

— У мене немає всієї ночі, смердюче. Я не хочу стояти тут і змушувати тебе сказати правду. Я повинен мати впевненість, — Навер трохи нахилився, наступаючи на зап’ясток лежачого.

У тиші, яка панувала в залі, виразно почувся хрускіт кості. — А ти не виказуєш мені пошани. Це недобре. Доведеться тебе навчити.

Він кивнув до одного з прибічних, і той відразу подав йому важкі бойові рукавички з кольчужної сітки, зміцнені на хребтах долоні та суглобах сталевими плитками. Немов загіпнотизований, хлопець дивився, як Навер надягає їх, запинає пасок, ворушить пальцями. В’язень на мить заплющив очі, а коли розплющив, його погляд уперше зупинився на солдатах, які стояли в рівних шеренгах. Він відкрив рота…

— Ні, — молодий бандит упіймав його за вбрання на грудях і одним рухом поставив на ноги. — Вони тобі не допоможуть. Вони тобі не друзі. Вони вважають тебе не солдатом, а дурником, якому з милосердя подарували старий плащ. Дивись на мене! Розумієш? Ти для них — ніхто! Скинь те шмаття, плюнь на нього, і я повірю, що ти просто дурень, який опинився в поганому місці.

Роби!

Він сунув хлопцю під ніс кулак. Кеннет уже бачив, що удар руки в такій рукавичці може зробити з обличчям. Відвів погляд. Удар прозвучав обридливо, м’ясисто й мокро. І відразу почувся звук падіння тіла та глухий, тваринний чи то плач, чи то скиглення. Звук кроків, копняк, шарпання, звук роздертого матеріалу і два — ні, три — швидкі удари, гучні, з тріском ламаних ребер. Схлип, стлумлений новий ударом, щось, що мало бути презирливим, майже образливим ляпасом, але ляпасом, завданим долонею у кольчужній рукавичці, таким, що здирає з обличчя шкіру, перетворюючи його на кривавий млинець. Крик, короткий і страшний, булькання, яке видає хтось, чиє горло здавлює сталевий утиск. Шарпання. Удар. Падіння. Скавчання. Копняк.

Кеннет прикрив очі, його світ скоцюрбився, згорнувся в точку, де найважливішим із відчуттів став слух. Він шкодував, що не може прикрити вух, заткнути їх пальцями, відрізати себе від зали й того, що тут діялося.

Він був солдатом. Бився і вбивав. Бачив страти, які виконували за вироком суду, та й сам не раз хапав і приводив під суд розбійників, яким пізніше рубали голову, четвертували або вішали на гаках. Але це, тут, було… він якийсь час шукав відповідного слова… було звичайним звірством.

— Ну ж бо, досить… — промовив Навер через якийсь час, важко дихаючи. — Уже досить, хлопче… зроби це… зніми його й наплюй… це нічого, що з кров’ю. Просто наплюй і підеш додому… Ну, досить…

Кеннет розплющив очі. Повів поглядом по залі: всі сиділи, немов паралізовані, дивлячись на цю криваву виставу. Якась жінка тулилася до плеча чоловіка, хтось був настільки блідим, наче от-от мав блювати. На більшості облич — несмак і відраза. Навіть якщо всі знали ставку в цій грі, а до того ж не любили меекханців, бандит в обладунках, який мордував безпорадну дитину, не збуджував симпатії. Почувся ще один соковитий удар.

Він відчув рух збоку та позаду. Ще мить, і його люди кинуться вперед.

— Рота! — рикнув він так, що притулена до плеча чоловіка жінка підстрибнула. — Струнко!!!

Не дивився на них, але відчув вагання, невпевненість, перший крок до бунту.

— Рота! До салюту! Готуйсь!

Шеренга вирівнялася, напружилася.

— Рота! Рівняння наліво! Салют!

Він ударив правицею в груди й відшукав очима хлопця. Хотів дивитися йому в очі, хотів… вибачитися, але кривава каша, в яку перетворилося обличчя в’язня, взагалі не нагадувала нічого людського.

І все ж хлопець мав його почути. Раптом диким ривком він звільнився з лаписьк Навера й встав майже прямо. Його права долоня, затиснувшись у кулак, торкнулася скривавленого плаща.

Він салютував. Є речі, які ламають навіть найтвердіших із солдатів.

Наступної миті почувся скрегіт витягнутого клинка, і хлопець зігнувся навпіл, із ножем, встромленим у бебехи. Крикнув коротко, страшно й поволі опустився на коліна, зісковзуючи з клинка. Навер Та’Клав із викликом повів поглядом по залі й неспішним театральним рухом витер зброю об сорочку в’язня. Нахилився й сплюнув на вигаптувані спереду дві шістки, а потім одним рухом зірвав із хлопця плащ і легковажно закинув його собі на плече.

— У мого коня буде непогана попона на зимову ніч, — він випростався зі штучною посмішкою, дивлячись на лейтенанта. — Здається, він думав, що є солдатом. А я ж просив лише…

Його перервав звук відсунутого стільця.

— Навер Та’Клав, — голос тахґа нісся по залу, хоча володар, здавалося, просто шепотів. — Ти витягнув зброю в моїй присутності без жодного на те приводу. Забереш своїх людей та залишиш замок ще до сходу сонця. Не візьмете із собою нічого, крім того, що ви принесли, і повернетеся сюди не раніше, ніж за рік, незважаючи на те, яка доля спіткає вас у дорозі. Під загрозою смерті. Негайно.

Молодий бандит виконав насмішкуватий уклін до тахґа.

— Авжеж, дядьку. Я й так уже збирався від’їжджати. За три дні в Ґавен’ле має відбутися щорічний ярмарок, будуть учти, танці, розваги. Буде веселіше, ніж тут, де трохи крові на плащі викликає в декого млості, — цього разу він скривився в паскудній, жорстокій посмішці. — Сподіваюся, що декого з вас я ще колись зустріну… У горах.

Він рушив до виходу, тягнучи плащ підлогою й не зводячи погляду із солдатів. Прибічні рушили слідом. Вийшли в абсолютній тиші. Жрець за своєю звичкою кудись зник.

Кеннет підійшов до хлопця першим. За ним — решта роти. Відразу було видно, що рана — смертельна. Клинок увійшов нижче пупка й розпоров живіт майже до сонячного сплетіння. Лейтенант встав навколішки. «Боги, — подумав, — вибачте мені, я навіть не пам’ятаю, як там його звали».

— Ти був мужнім, — прошепотів нарешті.

Навколо зібралися його люди. Він ледве їх помічав. Делікатно торкнувся обличчя вмираючого, хтось зняв свій плащ і подав йому. Кеннет сунув скручений матеріал хлопцю під голову.

— Ти справжній солдат, малий. Найсправжнісінький вартівник.

Він встав, проштовхався крізь солдатів і зійшов на підвищення. Зупинився біля столу тахґа.

— Графине, скажіть, ми матимемо мирний договір?

— Так, лейтенанте. Ми підпишемо відповідні умови, — вона зуміла глянути йому в обличчя. Він не думав побачити сльози.

— Добре. Тахґу, посольство отримає відповідний супровід на зворотному шляху?

— Авжеж. Ви хочете вже повернутися?

— Я мав наказ доставити делегацію сюди. Виконав його. Одного з моїх