Яцек Комуди - Богун, Яцек Комуди

— Пане полковнику! — скрикнув він, — підіймаючи руки догори. — Жаль вмирати в такий час. І твій кінець ще не надійшов!

Одним швидким рухом до решти розірвав він закривавлені бинти на боку Богуна, відкриваючи страшенну, синю рану. І одним жестом, майже не відаючи, що чинить, він заглибив пальці в пухлині.

Богун завив, майже підірвався зі столу.

— Та що ж ви… Вмираю…

Собеський вирвав з козацького тіла щось мале, стікаюче посокою. Поклав його на стіл, і тоді цей маленький предмет покотився, залишаючи кривавий слід. То була мушкетна куля…

Богун завмер. На його обличчя повернулися рум’янці. Він з криком схопився за поранений бік, здивовано погледів на Собеського.

— Ва… ваша королівська величність… Я… Ваша милість полковник. Я не знаю…

— Спи, гетьмане, — прошепотів Собеський. — Заберіть його і перев’яжіть.

Козаки тріумфували, кричали «віват!». Відомість про згоду на козацькі умови вже розійшлася серед молодців, тому біля церкви палили з пістолів, волали «у-ха!», танцювали, котили й відкривали бочки з медом та палянкою.

— І як ти того зробив, пане-брате? — спитав Одживольський.

— Я… — прошепотів Собеський, — …не знаю.

— А впорався добре, — буркнув Пшиємський. — Тепер козаки будуть до нас прихильнішими.

— А яким ти гербом печатки ставиш, пане Марку?

— То ваша милість не знає? Яніною!

— Яніна? Щит на щитові? — замислено промовив старий полковник. Тоді я про вашу милість вже чув.

— Де ви чули? І що?

— Та мені воно якось соромно і казати…

— Пустих слів казати ж не станете, пане-брате!

— Говорили, нібито ти станеш королем Речі Посполитої, — засміявся Одживольський.

— Хто таке говорив?

— Козаки. А ще баби на ярмарку.

Богун зімлів. Могло статися, що він би і цей світ покинув від втрати крові; на щастя, Пшиємський визвав козаків і наказав їм перев’язати отамана. Після чого він впав в обійми з Бараном, Гроїцьким та останніми полковниками.

— Тепер треба угоди скласти належним чином і підписати, — з трудом промовив Пшиємський, ледь вивільнився з запорізьких обіймів.

— Немає тут Виговського, і мало хто з молодців вміє писати, — сказав на це Гроїцький. — Ви спорядите угоду і пришліть її, вже підписану, через два дні. Це буде двадцять перше травня.

— Або ж… перше juni за нашим календарем. А що зробить Хмельницький, коли про це довідається?

— Він нічого не скаже.

— Нібито чому ж?

— Бо вже буде секір-башка! А коли Богдана не стане, ми прийдемо до вашого табору угоду присягати. З усіма полками.

— Добре. І ми будемо раді зустріти вас. Через два дні я пришлю мил’с’даря Чаплинського з паперами.

— Так точно, ваша милість генерале!

— Ну що, курвини сини, чули?! — буркнув Сірко, не випускаючи з вуст цибуха добутої у ворога люльки. — Угода укладена!

Козаки Богуна схопилися на ноги.

— То ми вже є шляхта, панове-браття! — скрикнув Криса.

— Ну а я тепер ясновельможний пан!

— А я — ясно освічений!

— Дурень! Ти все життя хлопом будеш!

— А ну цілуй руки! — Криса протягнув до Сірка обидві руки, прикрашені чотирма шляхетськими перснями: Кошцєшою, Равічем, Наленчем та Правдзіцем. — Цілуй панські руки!

— Пилипе! Давай-но гетьманську чару! Є оказія до горілки засісти!

— Персні коронні, шляхетські! — закричав Криса, відриваючи від пояса жменю шляхетських печаток. — За шостака, за орта, за тимфа віддам! Гей, панове шляхта запорізька, купуйте, бо хто без персня на пальці, той є хамом, не достойним лицарської честі плебеєм! І такому тільки чеканом в зуби!

Козаки кинулися до Криси і почали виривати персні один у одного, оглядати їх, передавати з рук до рук.

— Оцей! — рикнув Сірко. — Цей мій буде! Тут є три списи, значить — рід лицарський! Скільки хочеш?

— Та що там довго гадати! Давай тимфа!

— Тю на тебе? За що тимфа? Як то так? Чому так дорого?

— Бо ти є хлоп, а це герб достойний. Занадто добрий на твої хамські руки!

— О, дивіться-но, які тут на перснях бестії! — здивувався молодий козачок. — Дракони, лебеді, чорти якісь. А тут, що я бачу — граблі?!

— Як то, граблі? Значить, то є хлопський перстень, а не шляхетський! Гей, Сірко, хаме, оцей буде для тебе добрий, чубарику!

— А ти що береш?

— Оцей, з лілією!

— Хо, відразу ж видно, що то перстень дівки гулящої! Лілія! Теж мені!

— Ги, дивіться-но, сарацина голова!

— А тут куревська пизда…

— Де пизда, а ну покажи!

— То не пизда! — пояснив Криса. — То є жіноча хустка. Значить, Наленч.

— Еее, то значить, той герб є для бабів добрий!

— А це що за герб, Криса? Як він зоветься?

— Ну і як? Три хери…

— Ха! Ото мені, брат, підходящий перстень. По ньому відразу видно, що ти пан на всю харю! І чоловік, як видно, на всю мотню! То і звучати буде: Матвій голитьба гербу Три Хери!

— Та які хери, дурню! То ж соснові гілки! А герб зветься: Годзємба.

— А мені давай зі срібною стрілою!

— За нього заплатиш два шостака!

— Як то? Чому так?

— Бо то герб знаменитий. Савроматський і вандальський.

— Звідки відаєш?

— Бо на нім знаки, як на дніпровських курганах, невіглас. Це значить польські савромати їх там залишили!

— Дивіться, брати! Діва на ведмедеві! Давай, Криса!

Не минуло багато часу, як всі персні з пояса Криси зникли. Молодці добре запаслися ними. Деякі, більш заможні, взяли по два, по три. І відразу ж посварилися, вимінювалися, бились та видирали собі найбільш знамениті печатки.

— Милостиві панове! — скомандував Сірко. — А тепер до палянки! Вип’ємо за нашу нобілітацію!

— А я з тобою не п’ю! — заявив Криса.

— А це ж чому?

— Бо ти хам, а я — шляхтич. І герб в мене більш цінний. Дивись, три чортячі голови гравіровані! А в тебе що? Стіг з