Марі Керімей - Я (не) втечу від тебе., Марі Керімей

Глава 28

Глава 28

Удар і ще один. Олександр пробує вирулити машину та надати їй знову рівноваги, але марно. Машина злітає з траси та робить кувирок в повітрі.  

Моє серце впало до п'ят і норовилось вискочити з грудей. 

Машина після кувирка приземлилась точнісінько на колеса, але я встигла при цьому забити голову, лікоть та щось штрикнуло мені в живіт. 

Перевела дихання та подивилась на Олександра, який шоковано та злякано дивився на мене. З чола в нього стікала кров, а губа була розбита. 

— Кохана, ти в порядку? — кинувся до мене, не зважаючи на свої поранення. 
Серце стислось і билось, ледь не ломаючи мені ребра. 

Я підняла руку та торкнулась його рани. Руки почали трястись, як і все тіло пробрав озноб. То, певно, адреналін почав виходити. 

Я проковтнула клубок нервів та поглянула в злякані очі Олександра, він розглядав мої ушкодження та лагідно проводив по них рукою. Потім звільнив себе від паска безпеки та вийшов з машини, набираючи при цьому чийсь номер. 

— Ми на трасі «Вілсоні 26» через десять хвилин, щоб був тут. Не встигнеш – премії не чекай! — закричав Олександр в трубку, а по мені мороз пройшовся. 

Після короткої розмови по телефону Олександр обійшов машину та відчинив мені двері, впускаючи свіже повітря. Голова почала йти обертом. Я схопилась за чоло та застогнала. 

— Маленька, що в тебе болить? — кинувся до мене чоловік, а я підняла свій погляд на нього. 

— Не підходь! — закричала я, виставляючи руки перед собою. 
Олександр зупинився та з болем дивився на мене, а я поглянула на трасу, де ще кілька хвилин тому ми їхали, а за нами гнались, але окрім пустоти більше нічого не бачила, ані машини, ані бодай що.

Знову перевела погляд на колишнього коханця та зціпила свої губи в тонку лінію. Я вийшла з машини та огледіла себе. На мені був брудний та розірваний одяг. В той день, коли я знепритомніла і мене викрали, на мені була тонка блуза червоного кольору, джинси та шкіряна куртка. Зараз же лишилась порвана блуза і брудні джинси. Куртки не було. 

Скривилась від свого огидного вигляду та насупила носа, який і без цієї аварії болів. 

Огледілась навколо та помітила, що ми біля якогось лісу. 

«Добре хоча б у дерево не влетіли», — з сумом посміхнулась. 

Невже це все сталося зі мною? За такий короткий термін моє життя змінилось до невпізнання. Олександр, моя сестра, Кларк – усі вони причетні до моїх бід. І що мені знову робити? Тікати від усього? Знову в невідомому напрямку? Але я ще не знайшла вбивць батьків і не повернула маєток з маминими картинами.  

Через кохання до Олександра я забула найголовнішу свою ціль. Відібрати все, що належить мені і помститись покидькам, які вбили моїх батьків та відібрали у мене їх. Тепер я згадала свою ціль і буду за нею йти. Більше ніхто не поставить мене на коліна. Я більше не та беззахисна Меланія, якою я була колись. Тепер я Мел і я нічого не боюся.

За кілька хвилин приїхав той самий чоловік, що нападав на мене. Я інтуїтивно відступила на кілька кроків та через щось перечепилась і впала своїм задом на траву. В животі різко віддало болем, але я зціпила зупи та піднялась. 

— Кохана, ти як? — лагідно заговорив та допоміг мені піднятись. 
Я блиснула на нього гнівним поглядом та подивилась на того страхітливого чоловіка. 

— Не називай мене більше «кохана»! — закричала до нього та вирвалась з його обіймів. — І взагалі більше пальцем мене не торкайся, — відійшла на кілька кроків назад. — Я з цим от... Не поїду, — вказала я рукою на свого викрадача. 

Олександр гнівно блиснув очима. Певно, набридло йому уже слухати мої відкати та заяви. Підійшов до мене та схопив за лікоть, пропалюючи своїми зеленими очима.

— Ще й як поїдеш і не тільки з ним, а й додому, — загарчав він мені в обличчя, ледь слиною не плювався, мов той пітбуль чи бультер'єр. Фу... Блін. 

Я скривилася та ледь не вилаялася в голос. Погань яка! Ще й буде мені наказувати. 

— Ти не посмієш, — прошипіла я, мов та змія, ледь не вистромлюючи язика, аби вкусити та розлити по його пиці всю отруту. 

— Ще й як посмію,— погрозливим тоном пропалив мені обличчя.

— Спробуй... я назавжди зненавиджу тебе, — скривилась. — Ти цього хочеш? — почала тиснути на нього. 

— Досить уже! Ти забула, що належиш мені!? — викрикнув він та потягнув мене до машини. 
Я вчепилась вільною рукою йому в зап'ястя, випускаючи свої кігті, а ногами вперлась в землю та, можна сказати, їхала на ній, мов на лижах. 

— Відпусти! — почала я кричати та вириватись. 

— Нізащо! Ти моя! Цілком і повністю, — кричав він, запихавшись, адже я хоч і маленька, але все одно опиралася. 

— Я не твоя! Чуєш... не твоя! — кричала я, переводячи дихання. 
Олександр спинився та пропалив мене розгніваним майже бісівським поглядом. Підійшов ближче та схопив двома пальцями за підборіддя, змушуючи дивитись прямісінько йому в очі. 

— Моя, моя і ще раз моя, — закарбовував на мені клеймо, а в мене ноги підкошувались. 

— Покидьок! — кричала йому в спину, коли він знову тягнув мене до машини, але навіть мої лайки не зупиняли його. 
Я проклинала та лаяла його так, наче він був найгіршим чоловіком на світі. Справжнім дияволом у людській подобі. 

Олександр запхав мене на заднє сидіння, а сам сів поруч. Але й тут я не зупинялась та почала вириватись, але знову мій живіт пронизав біль і я завила, скрутившись у двоє. 

— Що сталось? — перелякався Олександр та підняв мене за плечі, вмощуючи на сидінні. 

— Нічого, — пробубніла. 

Я поклала руку на живіт та відчула щось мокре й липке, яке до цього просто не відчувала через сварку з цією поганню. Піднесла руку до очей та жахнулася побаченому. 

Кров! 

Трясця!

 

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍ Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно