Олександра Спаська - Величне дитя піднебесної, Олександра Спаська

- Батько вірив. Ти сильніше, ніж ти думаєш. Ти неодноразово рятувала йому життя, навіть коли була дитиною.

- Я врятувала його інстинктивно, - згадала момент далекого минулого. - Але, якщо добре подумати, то була не зовсім я, а мої крила. Тоді, будучи зовсім маленькою, я не розуміла, що сталося. Я прокинулася в калюжі крові свого батька, а над головою вже світило сонце, і кровожерливий масмор, що готувався розірвати мене на частини. Саме в цей момент Тодей Бару з’явився перед монстром, розпочавши з ним не рівний бій, бо діти підземелля ніколи не ходили по одному. Твій батько програвав, а коли в мені зародився найбільший страх за його життя, сталося немислиме. Крила вирвалися на зовні, ставши зброєю, пронизуючи гострими кінцями тіло того, хто нависав над Праймом. Ось і вся історія, в якій маленька дівчинка грала найменшу роль, - зауважила Марах, відкривши реальну картину порятунку величного, після якої, Тодей Бару забрав сироту з собою. - Я не Прайм, а лише його тінь, - додала згодом, як висновок до своєї історії, ковтнувши хмільного, аби промочити швидко пересохле горло.

- Хочеш й надалі ховатися в тіні?

- Я не знаю, чого я хочу.

- Ти і так ховалася довго. Не думаю, що це було легко, і далі легко не буде. Прийде час і тобі прийдеться виходити з тіні.

- Цього я і боюся, - видихнула Таіра важко.

- Не бійся, я з тобою, - мовив Ліам грайливо та поклав руку на її плече, насправді бажаючи заполонити в обійми та зацілувати до нестями, аж поки подібні думки не покинуть господиню з кінцями.

- А це лякає мене ще більше, - вже в хмільному сп’янінні відповіла дівчина, не відреагувавши на фізичний контакт, який набирав обертів, адже Тодей не зупинився на простому поплескуванні. - Для мне ти – ходяче непорозуміння.

- Свята обізвалася, - фиркнув та підтягнув до себе. - Скажи, що було найважчим для тебе всі ці роки? – знову став серйозним, чекаючи такої ж серйозної відповіді, і Марах задумалася, але за мить задовольнила його цікавість, продовжуючи марафон відвертості на сьогодні, що зближував їх ще більше.

- Найважчим було втримати крила. Кожен раз, коли я боялася, або коли відчувала небезпеку, вони рефлексивно рвалися на зовні, готові захистити свою володарку. І кожен той раз, я, з неможливим зусиллями, втримувала їх в середині, ламаючи природню реакцію, яка повинна була захистити мене.

- Політаємо? – склавши два плюс два, різко перепитав Ліам і Таіра на мить увійшла в ступор, зовсім не очікуючи подібної пропозиції.

- Ти ще не налітався? – повернулася до нього, у місячному сяйві вдивляючись в риси обличчя, які давно стали своїми та такими рідними.

- Я - ні, та і ти, також. Полетіли, - піднявся та потягнув Таіру за руку, підбиваючи дівчину до імпульсивних проявів. - Дозволь собі бути тією, хто ти є насправді. Дозволь своїм крилам відчути свободу. 

- Темно зараз.

- І це на краще. Ніхто нас не побачить. Давай, - як той спокусник підводив до грішного, спонукаючи її відчути на смак волю, яку він сам нещодавно оцінив. - Коли ти в останнє відривалася?

- Ніколи, - відповіла дівчина, ставши перед обривом, за яким була лише пустота.

- Отож бо, - зауважив правитель Барелії та пірнув у темінь, своїм прикладом спонукаючи Марах пірнути за ним, аби у вільному польоті, вивільнити величні.

Серце почало безбожно калатати ще перед стрибком, але коли Таіра пірнула у безодню та на повну розправила крила, адреналін з новою силою почав гуляти по крові, вибухаючи феєрверками в животі та в грудях. Під дією алкоголю, страх швидко замінився на ейфорію та вирвався з гортані блаженним криком, який вивільняв все зайве в середині.

Відчуття, які вона зараз відчувала, не можна було описати. Шкіра, що покрилася блаженним мурахами та поколювання на кінчиках пальців були найелементарнішими з тих гострих та таких п’янких відчуттів, від яких хотілося плакати та сміятися одночасно. Але навіть вони не стояли в рівень з тими, що пройшлися дівочим тілом, коли у польоті Ліам взяв її за руку.

Незрозуміла іскра зародилася від того доторку та пронизала все тіло, ніби електричним розрядом, в кінцевому випадку поціливши прямісінько в серце. І те серце відгукнулося, навічно ввіривши себе величному, без якого життя стане лише існуванням.