Олена Олексіївна Литовченко - Книга Застою. 1965–1976, Олена Олексіївна Литовченко

все йому зрозуміло? Володимир Ілліч потупився, буркнув щось невиразне і вилетів з кабінету.

Наступного дня Гелена Сергіївна спробувала дізнатися, як просувається виконання завдання? Васильєв відповів, що завдання перебуває в стадії обмірковування. Минуло ще два дні, проте в. о. головлікаря отримувала на свої запитання аналогічну відповідь:

– Обмірковуємо й вирішуємо.

В середу на початку дня вона вирішила знов потривожити парторга… І тут Володимир Ілліч повівся дуже дивно: з криками, що його несподівано викликають в райком партії, полишив територію лікарні. Хіба ж він міг навіть припустити, що Гелена Сергіївна виявить небувалу для перевантаженого роботою в. о. керівника лікувального закладу спритність, відвідає райком партії і перевірить достовірність виклику та наявність там самого Васильєва?! Але вона виявила… Й дізналася, що товариша Васильєва сьогодні в райкомі не бачили і навіть не чекали! А на підтвердження продемонстрували, що в журнал відвідувань на прохідній відмітка про прихід-вихід парторга відсутня.

У четвер у відповідь на запитання Володимир Ілліч пробубонів:

– Завдання буде виконано.

Далі парторг нібито покірно поплівся на своє робоче місце. Але щойно за ним зачинилися двері кабінету в. о. головлікаря, як він… кинувся на вулицю і побіг у напрямку до прохідної. Але, на його нещастя, Гелена Сергіївна мала високо розвинену інтуїцію. Отож побачивши у вікно, що Васильєв з’явився на вулиці, вона зателефонувала начальникові охорони.

Майор-відставник В’ячеслав Іванович Ткач сидів на прохідній і безтурботно читав детектив, коли йому зателефонували з приймальні головлікаря. Відкинувши книжку і виструнчившись, головний охоронець хвацько відрапортував:

– Охорона пост-один і два слухає!

– В’ячеславе Івановичу, будь ласка, повідомте, скільки автівок виїжджало сьогодні з території лікарні після восьмої години ранку? – пролунав у слухавці металевий голос Гелени Сергіївни.

– Жодної не виїжджало! – відрапортував охоронець.

– Не може бути, виїжджало авто зі сміттям!

В’ячеслав Іванович погортав журнал і знов доповів:

– Після восьмої нуль-нуль не виїжджало жодної, а сміттєвозка виїжджала за п’ять хвилин сьома ранку.

– Дякую, Івановичу! А хто з чоловіків перетинав прохідну?

– З чоловіків ніхто не перетинав.

– Прошу й надалі нікого не випускати до мого безпосереднього розпорядження.

– Добре, Гелено Сергіївно, вас зрозумів – нікого не випускати.

Через півгодини товариш Васильєв прибіг до її кабінету з криками, що його чекають в райкомі партії в дуже важливій справі. Не сказавши жодного слова, Гелена Сергіївна зателефонувала до райкому. Доки тривали гудки виклику, спокійно поцікавилася у Володимира Ілліча:

– Хто там на вас чекає?

– Батиров, – випалив Васильєв.

– Батиров у себе? – запитала Гелена Сергіївна.

На іншому кінці дроту відповіли, що ніякого Батирова в райкомі немає.

– Немає такого, кажуть, – в. о. головлікаря послала парторгові погляд запитальний та насмішкуватий водночас.

– Бейтуров… – червоніючи, пробелькотав Володимир Ілліч.

– Перепрошую, а Бейтуров у себе? – повторила вона в слухавку. На іншому кінці дроту відповіли, що і Бейтурова у них теж немає.

– Вибачте, будь ласка, напевно, мене невірно проінформували, – мовила Гелена Сергіївна і поклала слухавку. Потім уважно подивилася на Васильєва і, карбуючи кожне слово, промовила крижаним тоном:

– А тепер, Володимире Іллічу, негайно вийдіть з мого кабінету, підіть до себе і виконайте нарешті поставлене перед вами завдання. А потім доповісте мені про виконання.

Васильєв хотів щось закричати у відповідь так само, як нещодавно кричав на Зіміна, але… не зміг! Його язик ніби прилип до зубів. Він спробував накинутися на цю ненависну бабу, яка тероризує його вже тиждень, проте ноги чомусь самі понесли його до виходу в коридор. І тільки щільно закривши двері начальственного кабінету, горопашний парторг перевів подих і прийшов до тями. А тоді, лукаво посміхаючись, подивився кудись у далечінь, погрозив пальцем комусь невидимому і прошепотів:

– Ось я тобі!..

Валерка з нетерпінням чекав закінчення уроку. Як же йому набридла ця безграмотна стара вчителька, яка жодного слова написати правильно не в змозі, тим паче щось пояснити. Недарма ж в її класі найнижча на всю школу успішність… Ось і зараз Галина Петрівна виводила посеред дошки гарним, як вона вважала, почерком слово:

ДЕКТАН

Трієчник Сашко, який сидів на першій парті, зареготав щосили. Вчителька глянула з ненавистю на нього з-під товстих окулярів і гримнула:

– Пішов геть!

Сашко радісно вибіг з класу, прихопивши портфель.

– А можна й мені? – поцікавився Валерка.

– Ні! Ти сиди! – відповіла Галина Петрівна.

Але він не хотів сидіти і слухати, він хотів побігти до мами на роботу, бо їй сьогодні мали привезти термопласт-автомат для виробництва ґудзиків, якого вона домагалася вже три місяці. Це ж так цікаво для дитини, вихованої на журналах «Наука и жизнь», «Техника – молодежи» та інших!.. Тому Валерка встав зі свого місця за останньою партою, підійшов до дошки, взяв рожеву крейду і виправив усі помилки в написаному слові. Вийшло:

ДИКТАНТ

Клас голосно зареготав. Не встигла обурена вчителька щось сказати, як Валерка схопив портфель і побіг геть з класу. Але навздогін все ж почув:

– Батьків до школи!..

Він приїхав вчасно: термопласт-автомат саме розвантажили і встановили в одній з так званих майстерень. Молодий майстер Костя Кравченко підключав апарат до електромережі, але той чомусь не запускався. Майстер порався вже годину, але нічого не виходило… І тут Валерка запропонував:

– А може, «Кулібіних» покликати?

– Та де їх зараз знайдеш? – скрушно зітхнув Костя.

– Та у нас тут ціла палата, і всі неоцінені іншими генії! – широко посміхнувся хлопчик.

– Ну, поклич, якщо зможеш… – знизав плечима майстер, який не був у курсі місцевих новіцій.

Валерка кивнув і побіг до адміністративного корпусу.

Три роки тому, побувавши на конференції лікарів-психіатрів з обміну досвідом, Гелена Сергіївна приїхала з новітньою ідеєю щодо розділення пацієнтів не тільки за діагнозом, а й за інтересами. Тепер у палаті № 10 лежали самі лише «Кулібіни» – люди творчі й технічно підковані. Як то кажуть, майстри на всі руки, здатні зібрати ракетну установку з підручних засобів. У палаті № 20 сконцентрувалися «Електрики», а у № 15 – «Червонодеревці». Були в їхній психлікарні також розумові працівники: «Марксисти-ленінці» у палаті № 7, які цілими сторінками цитували Маркса, Леніна, Канта й інших мудрагелів і навіть мали свою бібліотеку в кімнаті відпочинку. У палаті № 14 лежали «Парторги», у палаті № 5 – «Швачки». Особливою була палата № 2, що мала трохи загадкову назву «ЕОМ»: тутешні пацієнти «в розумі» миттєво складали, перемножали й ділили довжелезні числа без жодних допоміжних засобів – навіть без папірця й олівця!..

Отож побігши до палати № 10, Валерка повернувся за чверть години з двома «Кулібіними» – Петровичем і Кузьмичем у супроводі двох санітарів – Сашка і Славика. Під наглядом останніх Петрович зайнявся електрикою, Кузьмич заглибився у вивчення інструкції інжекційно-ливарної машини.

Не минуло й години, як апарат запрацював. Тоді